Розділ «Частина перша»

– За мою онуку, кровну безсмертну, в майбутньому велику темну безсмертну! – кричить Морок.

Круговерть розмов, здебільшого незрозумілих, про проблеми у темних світах, називалися знайомі їй імена – Посолонь, Жива, Китоврас, Переплут… І, звісно, Птаха… На ім’я Птаха всі раптом, наче по команді, замовкли і витріщилися на неї. Мальва ж гордо підняла вгору голову.

– Так, це моя Учителька зі світу світлих. І я пишаюся такою Учителькою.

Почулися невдоволені голоси за столом, зашепотілися. Морок підняв вгору руку.

– Тихо! Дочко, звісно, так. Вона, ця жінка, твоя Учителька, досить підступна Учителька, яка за допомогою облуди, зради та підступництва поселила тебе у світі смертних, приховавши від свого чоловіка, а твого батька, те, що ти взагалі існуєш. Так, це вона посварила сина з батьком, налаштувавши його проти рідних. О, це та сама жіночка, яка, прикриваючись високими словами про рівновагу та великі ідеали, вміє мстити вишукано та досконало. Тому нам усім вкупі до неї далеко. Учителька! – Морок сердито блискає очима, тоді з усієї сили гепає рукою по столу так, що чаші з вином перевертаються.

Тиша мертва. Усі мовчать, перелякано втуплюючись хто в підлогу, хто в стелю, хто в дзеркала. Коли Морок сердиться, краще мовчати.

Але не Мальва. У ній також закипає лють. Вона різко підводиться з крісла, аж воно падає:

– Не смій…те ображати Птаху. Ви не варті навіть згадувати її ім’я, – Господи, шо вона меле і де набралася таких слів. Ох, то ті світлі-темні так на неї впливають. Але веде далі: – Якби не вона, тобто Птаха, мене просто не було б. Не народилася б. А де були всі ви тоді, коли я народжувалася? З вашими вічними шпетаннями та дурнуватими закидонами? Шмарклі підтирали та вигадували найвишуканіші способи, як би то там найпідступніше надерти задницю світлим.

Мальва, здається, спілкується зі статуєю Чорнобога. Бо Морок зараз її нагадує. Ані найменша рисочка його обличчя не видає почуттів. Решта роти повідкривали, слухаючи її. О, навіть очі в тієї статуї незворушно-холодні та безжальні. Але Мальва вже не може спинитися, бо її несе якась тільки їй відома шалена хвиля непокори та несприйняття отих людей, котрі тут називають себе богами та володарями душ смертних.

– Мені начхати на те, що ви зараз казатимете і якими чарами будете впливати на мої мізки. Шось типу «лишайся з нами, стань однією з нас». Мені поки все тут чуже: ви, ваш світ і той, хто називає мене моїм батьком, також чужий. Так, Птаха, може, і занадто вже правильна, як, блін, інструкція до мобілки чи пралки. Ах, ви цих слів не розумієте? Пардон. Та чо’ пардон? Пофіг. Скажу так, щоб до вас дійшло, хоча дуже сумніваюся в цьому. Якщо я комусь із безсмертних скажу «так», то тільки їй і…Якщо хочете, щоб я у вас принаймні сьогодні переночувала, то… Ні, не прошу, вимагаю: жодного кривого слова в бік Птахи. Решту світлих я майже не знаю, і до них мені байдуже, а Птаха… Вона не раз рятувала мені життя, вона хороша, я відчуваю це, а ви всі… Тьху.

Тільки тепер Мальва зрозуміла, що всю її просто безжально трусить, наче у неї гарячка. Обвела поглядом тих, хто сидів за столом. Таких спантеличених і розгублених мармиз вона в житті не бачила. Обличчя Стрибога, синюватого відтінку, видовжилося і стало схожим на овал. «Ще трохи і він позеленіє», – вирішила Мальва. Єдиний, хто залишався незмінно-кам’яним, – Повелитель Морок. Тобто її дідусь Морок. Але не могла вона його сприймати як рідного, особливо тепер, з отаким відчуженим оскалом на лиці.

Запала тиша. Однак через кілька секунд, коли всі, здається, пережували те, що почули, за столом почувся невдоволений гул. І тут руку підняв Морок. Він так і залишався стояти. Стояла і Мальва.

– Тихо, – він тільки-но сказав це слово, як всі вмовкли. – Ти все сказала, дочко?

Він звертався до неї, і до його очей повернувся знайомий пропікаючий полиск. Тільки тепер Мальва зрозуміла, чому його погляду всі тут стороняться, чому в його підлеглих трусяться руки, коли вони тільки-но відчувають найменше невдоволення Повелителя Мора, точніше, Темного Повелителя Мора. Мальва ковтнула слину, але очей від Мора не стала відводити. Так, вона все сказала. Кивнула ледь помітно головою. Та Мор спостерігав за нею уважно й помітив її розгубленість. Тому продовжував свердлити її очима. І вона ледве стримувала обереговий захист, який дарував їй Перемінник. Трималася з останніх сил… Ні, то неправда, що він Темний Повелитель Морок. Він Найтемніший Повелитель Темного світу. Згадала Птаху, зазвичай це допомагало, коли потрібно було приймати важливе рішення. Та не цього разу. Її образ несмілою хмаринкою загойдався у свідомості й раптово зник. Тоді вона згадала Остапа. Слава Сварогу, це допомогло, і фортеця, яка щойно заледве не впала під дошкульним поглядом Мора, перестала розгойдуватися. Мор, схоже, це помітив, бо припинив пропікати її очима. Заговорив:

– Що ж, якщо ти в нас уже така надмудра, то мусимо з тим щось чинити, панове. І зараз мова не про ту білу крилату пройдисвітку Птаху. Ну її, хай живе, як хоче. Син зараз при мені, онука також, а тому мені до неї нема жодного діла. Інколи мені здається, що, навіть вимовляючи її ім’я, роблю собі боляче. Тож згоден, давай припинимо про неї згадувати. Розмова про тебе.

Мальва було відкрила рот, щоб заперечити, але натомість заплямкала, мов жаба. У горлі наче застрягло щось колюче та холодне. Мор відразу помітив це й задоволено посміхнувся. Господи, ліпше б він цього не робив. Уже хай краще сердиться та лютує, тільки не посміхається. Навіть у найгірших чи то найкрутіших голлівудських жахликах вона не бачила такого страшного оскалу.

– Ти одна з нас, і немає значення, дорогенька, що ти там зараз думаєш. Бо невдовзі ти думатимеш по-іншому. Ти нащадок великих і могутніх безсмертних. Ти четверте покоління темних, дівчино. І з таким у нас не жартують. Навіть твоя крилата пані це визнала, інакше б не відпустила тебе від себе. Світ світлих – надто розбещений світ. Кожен творить те, що заманеться. Жодної дисципліни. У нас таке карається. Стриманість та послух, сліпе виконання приписів Темного світу – глибинна основа існування вічності. Якщо з’являється непокора, то… Зрештою, ти не глупа і знаєш, що буває в разі непокори. Наразі тебе карати ніхто не стане, бо ти прийшла з розпаскудженого та огудженого присутністю смертних світу. Але й терпіти твої вибрики також відмовляємося. Ти станеш великою безсмертною, великою темною безсмертною. Якщо не захочеш – примусимо. Це твоє покликання. І вибору в тебе немає, хоча, може, хтось тобі товмачив й інше. Однак поки що ніхто тебе не силуватиме. Спробуємо пояснити наочно що, до чого і як у світобудові світів. Коли ж і це не подіє, то… Але не забігаємо наперед. Тому… найперше зараз…

Мальва від почутого втратила дар мови. Ото влипла. Ні, треба звідси якось забиратися. Бо… Шкірою відчувала кругом себе неприємності. Темінь своїми дрібними щупальцями лоскотала, зачіпала. Дівчина бридливо скривилася і знову відчула, як загойдався ґрунт під ногами. Учепилася в спогад про Остапа. Стала згадувати ті казки, які розповідав він їй, коли вона, втомлена та налякана смертю Птахи, лежала в гарячці. Сила волі повернулася до неї. Глибоко вдихнула і спокійно, вже більш впевнено видихнула, дещо зухвало поглядаючи на присутніх у залі. Мор помітив це. Скривився, повернув голову в бік Стрибога:

– Стрибоже, сину мій, найперше – перевдягни її. Бо має вигляд, наче щойно з циганського табору повернулася. А те шмаття, що скине, спали. З минулим треба прощатися безжально. Твій батько, дівчино, покаже тобі кімнату, в якій мешкатимеш. Вхід на верхні поверхи Храму для тебе заборонений. Можеш вільно пересуватися першим та другим, інколи, в час занять, третім. Навчати тебе будуть різні учителі, а не один. Однак я відповідаю за тебе особисто. Так-так, спочатку ми хотіли, щоб Стрибог став твоїм головним Учителем, але, враховуючи певні обставини та його надмірну зайнятість, доведеться взяти на себе цю нелегку та відповідальну місію.

За столом схвально загукали. Мальві просто відібрало мову від почутого. Для Стрибога, схоже, це також стало новиною. Бо здавався зніченим і дещо розгубленим. Підступна думка коротким словом, мов набат, стукала в Мальвиній голові – «Утікати. Утікати. Утікати». Мор задоволено провадив далі: