Розділ «Частина третя Павутина»

– І про Олю не забув! Точнісінько таку і їй прикупив. Хотів роздати подарунки на Різдво, а потім подумав: навіщо чекати? Надворі холоднеча, тож грійтеся, дівчатка мої, та батька не забувайте!

– Таке скажете, тату! Як ми можемо вас забути?!

– Усяке, доню, в житті буває, – зітхнув батько. – Михайлові нові валянки купив.

– А собі? – запитала Варя.

– Чи я для себе живу? Для вас, діти, для вас.

– Тату, а можна, я свої старі чобітки Ганнусі подарую? – обережно запитала Варя.

– Які ж вони старі? Вони ще добрі, навіть не латані, – сказав батько. – Одні намокнуть, тож можна буде інші взути.

– Варю, – у розмову втрутилася мати, – я розумію, що ти у нас щедра душа. Зізнайся, коню встигла підсунути грудку цукру?

– Невеличку грудочку, – зізналася Варя й зашарілася.

– І намисто червоне встигла подружці подарувати?

– Так, – Варя опустила голову й знов почервоніла.

– Я вже змовчала про намисто, бо таке, забавка, цяцька дівоча. Але ж чоботи – то зовсім інша річ. Це дорогий дарунок. Розумієш? Не можна весь світ обігріти, ти ж не сонце. І ми не такі багаті, щоб чоботи роздаровувати наліво й направо!

– Але ж я не комусь, а Ганнусі хотіла подарувати, – тихо мовила Варя. – Ми з нею виросли разом, вона мені як сестра.

– Хай батько своє слово скаже, – сказала мати. – Я проти.

– Тату, чого ти мовчиш? – Варя з надією подивилася на батька.

– Що я маю сказати? Ти вже не дитина, повинна розуміти, що чоботи не всі мають, бо то дорога річ.

– Тату, але у неї зовсім діряві чоботи!

– То нехай батько полагодить.

– Але… Але… – Варине обличчя враз стало червоним. Набравшись сміливості, мовила: – Обіцяю, що більше нічого не буду роздавати, але я вже сказала Ганнусі, що віддам їх! І що ж мені тепер робити?!

– Погано, коли людина не є хазяїном свого слова, – відповів батько. – А ще гірше, коли надії не справджуються. Лише тому я дозволяю тобі зробити цей подарунок, але, затям собі, востаннє!