Розділ «Частина третя Павутина»

– Дякую! – аж просяяла дівчина, і в очах заблищали сльози. – А ось і Ганнуся! – скрикнула вона, кинувшись до вікна. – А я чую: хвіртка рипнула! Так і подумала, що то моя люба подружка! – весело щебетала дівчина. – Я піду?

– Лети вже, Ластівко, – усміхнувся у вуса Павло Серафимович.

А вже за мить у старій хаті Чорножукових дві подружки щебетали, сміялися та походжали у шкіряних чобітках.

Розділ 12

Надвечір завірюха трохи вщухла й пішов тихесенький та благесенький сніжок. Село одразу ніби повеселішало, ожило. Притрушені снігом хати побіліли, стали ошатнішими та гордовитими під новими капелюхами. Чорні поля та городи задрімали, зігріваючись під новенькою ковдрою. На вулицю повибігала дітвора, хто у власному взутті, а хто й у батьківському, бо гріх не обсипати одне одного першим снігом, не пройтися у валянках по незайманому, не затоптаному людьми та худобою сніговому килиму.

Павло Серафимович якраз задивився у вікно, спостерігаючи за дитячою метушнею біля невеличкої кучугури снігу, коли помітив кобзаря Данила та його поводиря. Чоловік одразу ж вийшов на вулицю, запросив їх до хати. Данило зайшов, обтрусив сніг із шапки та кожуха, чемно привітався до господарів.

– Дитинко, та ти ж зовсім змерз! – забідкалася господиня. – Роззувайся та лізь на піч відігріватися!

Доки Павло Серафимович проводив гостя до столу, жінка висипала з торбинки на піч мішечок проса, простелила кожуха.

– Залазь, Васильку, – скомандувала вона. – Та хутчіш! Лягай на кожуха, а я тобі ще й ковдру теплу принесу. Ще моя мати (царство їй небесне!) навчила мене, як відігріватися, щоб не захворіти, – говорила вона до хлопчика, який досі трусився від холоду. – А тепер попий гаряченького молочка з медом. Відігрієшся, потім я тебе, дитинко, нагодую.

– Спасибі вам, – стиха промовив хлопчина. Він випив молоко, згорнувся калачиком й одразу ж прикрив очі. Жінка обережно накрила його ковдрою, але Василько того вже не чув: він міцно заснув.

Павло Серафимович почекав, поки старий поїсть галушки зі смаженою цибулею, подав йому ще теплого узвару.

– Дякую тобі, добрий чоловіче! – сказав Данило, поївши. – Хай тебе Бог береже та посилає усіх благ за твоє милосердя!

– Чи пошле? – задумливо промовив Павло Серафимович. – Чекав на тебе, Данило, давно чекав.

– І що ти хотів почути?

– Турбує мене ця колективізація.

– Не тебе, чоловіче, одного, – мовив старий. – Усюди щось коїться незрозуміле та лихе.

– Розкажи мені, чи йдуть люди в колгоспи? – поцікавився чоловік.

– Йдуть ті, кому втрачати нічого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому різниця, де далі бути? Чи не однаково, де ним світити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежі нема чого боятися. Чи не правду я кажу?

– Так, – погодився чоловік, – ти завжди матінку-правду кажеш, тому й хочу тебе послухати.

– Якщо бідняцька родина мала невеликий наділ землі та одну корову, то що їй втрачати? У таких нема чого забирати, бо все одно невеликі наділи для власного господарства лишають. Ось такі селяни й пишуться до комуни. А найбільше потерпають ті господарі, хто надбав собі і землі, і худоби, і реманенту. Залякують їх: хто не піде до колгоспу добровільно, відберемо все силою.