Розділ «Частина друга Час роздумів»

– Любий, мій любий…

Варі хотілося розчинитися в його голосі, у гарячому від пристрасті подиху й зникнути десь, де не буде нічого й нікого, окрім їх двох та безмежного кохання…

– Як я чекала на нашу зустріч, – сказала Варя, опанувавши себе, й зворушливо усміхнулася.

– Я також, – сказав юнак, збентежено дивлячись добрими темно-карими очима. – Мені здавалося, що ця ніч ніколи не настане. Або ти не прийдеш, – додав він.

– Я?! Навіть якщо камені з неба посиплються, я прийду до тебе. Ти – моє життя, моє повітря, моя душа, моє серце. Буває так? Чи це лише у мене? – запитала Варя, дивлячись у вічі коханого широко відкритими очима.

– Напевно, такі почуття у всіх закоханих, – відповів хлопець, пригортаючи до себе Варю. – А ти й справді схожа на ластівку, – додав він, – точніше на ластовенятко, таке худеньке, маленьке та тепле.

– Недаремно ж тато так мене прозвав.

– До речі, про батька. Ми домовлялися по осені побратися, а ти досі не поговорила з батьком, – дорікнув Андрій.

– Якось не було слушного моменту, – зітхнула Варя. – Ти думаєш, я не хочу, щоб ми були завжди разом? Щоб не доводилося ховатися від людських очей? Чи не хочу я, щоб ми лягали разом в одну постіль, а прокинувшись, я відчувала поруч твоє тепле від сну тіло?

– Давай я сам з ним поговорю, скажу, що ми кохаємо одне одного і я готовий заслати сватів. Якщо батько думає, що я зазіхнув на твій новий будинок чи його статки, то я можу тебе забрати до себе. Колись збудуємо собі нову хату й будемо жити.

– Навіщо ти так? – Варя з докором пильно подивилася в його очі. – Чи можна порівнювати почуття зі статками? Кохання не має своєї міри, воно не має меж, не має кінця. Воно або є, або його немає. Невже б ти мене не кохав, якщо б я була з бідної родини?

– Тоді б нам було легше побратися. Бо закрадається думка, що я, бідняк, хочу вилізти зі злиднів, одружившись на дівчині з приданим. Я поговорю з твоїм батьком завтра ж! Питання лише в тому, чи погодишся ти піти до мене проти волі батьків?

– Ой, не знаю, Андрійку, не знаю! – із грудей Варі вирвалося стогоном. – Зізнаюся, що могла б уже не раз поговорити з батьком, але боюся. Мені страшно навіть подумати, що буде з нами, якщо він відмовить. Тільки подумаю про це, одразу ж так лячно стає! Якщо він буде проти, то ми не зможемо бачитися. А якщо я не буду тебе бачити, то не витримаю! Моє серце розірветься на шматки!

– Але ж ми зможемо жити в мене!

– Я довго думала над цим. Розумієш, я кохаю тебе до нестями, але ж люблю своїх батьків. Чи можу я знехтувати немічною бабусею, полишивши її без нагляду? Чи зможу наплювати в душу мамі та таткові, які мене так люблять? Вони все життя мені присвятили, тяжко працюють з ранку до ночі заради мене, щоб я мала все. Щоб було і на столі, і до столу, і хліб, і до хліба. Сказати «до побачення», крутнути хвостом – значить, потоптати їхні почуття, перекреслити їм життя… Неправильно це, несправедливо. Так не можна, бо вони мені дали життя, і я повинна з ними рахуватися й поважати і їх, і вибір, який вони зроблять. А якщо вони не захочуть нашого одруження? Ти розумієш, що зі мною буде?! – спитала у відчаї Варя, і в її блискучих очах заіскрилася сльозинка.

– Що ж тоді нам робити?

Варя пригорнулася до коханого, поклала йому голову на плече. Обоє мовчали, розуміючи, що так довго тривати не може, якщо дізнається Павло Серафимович про їхні таємні побачення, може вибухнути гнівом. Мати з ним розмову – можна своїми руками покласти край побаченням.

– Від долі не втечеш, – нарешті Варя порушила мовчанку. – Дай мені тиждень, і я поговорю з батьком. Буде проти – благатиму на колінах. Сподіваюсь, що зумію розчулити його серце.

– Дай-то Бог.

– Мені так приємно, що ти прийшов до мене, а не пішов на збори!