Розділ «Частина друга Час роздумів»

– Стара Ониська наварить самогону, корів напоять, ті поснуть п’яні, й на пасовисько не потрібно буде гнати!

– А чому б їм не йти до колгоспу? Що їм втрачати? – запитала та сама жінка. – Хіба що будяки. Захотілося господарем на чужих землях бути? А ось вам! – жінка скрутила велику дулю, тицьнула братам. – Виходить, одні все життя спину гнули, горбатилися з ранку до ночі в полі, а тепер віддай все у спільне господарство, щоб Пєтухови стали хазяями? Господарями на моїй землі та над моїми коровами?! Не буде такого!

Жінка розбурхала море, зашуміли люди, заговорили поміж собою. Іван Михайлович намагався заспокоїти схвильованих людей, але буря вже сколихнула людську свідомість. Одні Чорножукови сиділи стримано та гордо, навіть словом між собою не перекинулися, ніби все, що навколо відбувається, їх не стосується.

– А якщо я не захочу йти до вашого колгоспу? – знову запитала Одарка.

– Змусимо! – швидко відповів Іван Михайлович.

– Як? Наган свій дістанеш?

– Потрібно буде – дістану!

– З кобури чи зі штанів? – насмішкувато запитала жінка, й усі зареготали.

– Можете зубоскалити, – сказав Іван Михайлович, – але платити податки, виконувати план хлібозаготівлі та вступити в колгосп ми вас змусимо, якщо навіть доведеться прийняти радикальні міри.

– Які міри? – перепитав Пантелеймон.

– Будь-які міри, але результат буде – це я вам обіцяю. Комуністична партія дала мені наказ, а я не звик відступати. Даю вам час подумати над моїми словами. На наступних зборах будемо писати заяви про добровільний вступ до колгоспу, – закінчив свій виступ Іван Михайлович.

Люди вже не шуткували. З похмурими обличчями посунули до виходу. Кузьма Петрович помітив, що на вулиці більшість селян обступила Павла Серафимовича, але чоловік ввічливо розпрощався, і брати Чорножукови мовчки розійшлися по домівках. За мить їхні постаті розчинилися у темряві.

Розділ 6

Зима оповила село туманом. Ще вранці мряку змінив рясний холодний дощ, по обіді калюжі заблищали тоненькою кіркою льоду, а надвечір вітер ущух, ніби стомився сам від такої непостійності, впустивши на землю суцільну темінь та мряку. Хатини покліпували підсліпуватими вікнами, не розуміючи примхи природи. Село майже спорожніло – усі жителі, товчучи ногами багнюку, попленталися на збори. Вдома залишилися хіба що немічні старі та деякі жінки з малими дітьми. Варя теж не пішла. Що їй там робити серед чоловіків і дідів? До того ж занедужала мама. У неї знову нестерпно пекло у грудях. Варя вже не раз натякала, що потрібно поїхати до лікаря у місто, але мати своє гне: «Як тільки в грудях кольнуло, то й до лікарні бігти? Полежу, відпустить потроху – й слава Богу. Роботи повно, а я боки відлежуватиму? Ні, такого не буде». Батько йшов на збори, тож мати поривалася теж піти, насилу вдалося вмовити її полежати вдома та відпочити.

Варя швиденько позачиняла хліви, нагодувала Тумана, перевірила, чи спить бабуся, потім мерщій накинула кожушок, схопила хустку й вислизнула надвір. А там сіро, непривітно, сіється дрібна мжичка, небо у полоні важких хмар. Село сумовито принишкло. Мліючи серцем, Варя вдивлялася у темряву, боялася зустріти когось із людей. Ніде нікого. Дівчина закуталася в хустку й швидко пішла вулицею. Під ногами чавкала багнюка, тому здавалося, що за нею хтось іде назирці. Варя зупинилася, віддихалася, огледілася: здається, нікого. Чи прийде на побачення Андрій, чи пішов, як усі, на ті збори? Різні думки вирували в ній, але почуття було одне: Варя хотіла бачити Андрія зараз, сьогодні, а не колись. Вони не зустрічалися лише три дні, а здавалося – вічність. Яке це щастя – чути його голос, торкатися щоки, пити цілющі поцілунки! Хотілося знову відчути тепло його тіла, пригорнутися, сховатися в обіймах від усіх негараздів і забути про все на світі! Тільки б бути разом! Насолоджуватися кожною миттю, запам’ятати кожне слово, щоб потім ночами жити тими словами, смакувати ними, як стиглою ягодою, й засинати щасливою. Чи кожному випадає таке щастя? Нехай і таємне, нічне, скритне, але від того воно не стає меншим, навпаки, в їхніх таємничих побаченнях був присмак меду: коли з’їси, то ще довго все здається солодким-пресолодким, смачним-пресмачним.

Село наче вимерло. Лише де-не-де мерехтіли тьмяним світлом вікна та сірий дим із димарів зливався з непривітною мрякою. Ще кілька хат – і Варя за селом. Із настанням холодів закохані вже не зустрічалися в березовому гаю. Місцем їхніх побачень стала велика старезна верба, що одиноко примостилася в кінці вузької вулички за останньою хатою. Під її гілками вони ховалися від негоди, а за товстенним, у кілька обхватів, стовбуром можна було укритися від сторонніх очей.

Варю охопило радісне хвилювання, коли вона побачила темну постать біля верби. Прийшов-таки! Дівчина побігла, не стримавши бажання швидше опинитися в обіймах коханого. Андрій радісно й зворушено усміхнувся, міцно притис Варю до себе. Всі слова, які вона припасла на цю зустріч, одразу кудись зникли, розтанули в його усмішці, залишивши тільки почуття неймовірної ніжності.

– Любий, мій коханий, – промовила вона й похитнулася – підігнулися коліна, а тілом побігла тепла хвиля.

Здавалося, час зупинився, даючи закоханим насолодитися один одним. Андрій розстібнув кожуха, притис дівчину до розпашілого тіла, ховаючи її від холоду й усього світу.

– Моя мила, моя Варенька, кохана, єдина, найкраща в усьому світі, – шепотів він, покриваючи поцілунками розчервонілі щоки, ніс, губи, очі дівчини. Її непідробна краса та щирість зводили юнака з розуму. Коси дівчини пахли ромашкою й ще чимось таким ніжним, дівочим, від чого в голові паморочилося та шуміло.