Розділ «Частина дев’ята Хліб на крові»

Варя не знала, що на одному з пагорбів, що звався Голготою, у збудованій ченцями дерев’яній церкві були поселені двісті сімдесят п’ять жінок-людоїдок і навіть дівчатка десяти років. Серед них була Улянида, добра, кумедна, прозорлива, яка бачила майбутнє, але так і не зрозуміла, що з нею трапилося, хоча прожила ще рік. Але Варя знала, що всі її віщування справдилися.

Варя не знала і не могла знати, що Кузьма Петрович Щербак згине в Соловецькому таборі, при вході в який на залізній брамі красувався напис «Залізною рукою заженемо людство до щастя», а у його дружини Марії не витримає серце від допитів у НКВС. Але Варя знала, що Щербака ще довго будуть із вдячністю згадувати ті, чиї життя врятували харчі, роздані чоловіком.

Варя не знала, що Федора Чорножукова і його дружину Оксану наздоженуть кулі при спробі втечі.

Варя не знала, що у смерті Михайла не було вини батька, але знала: до скону дорікатиме собі, що не пригостила бабусю перед смертю варениками.

Варя не могла знати, що син Одарки стане льотчиком і все життя намагатиметься знайти хоча б якийсь слід матері, але не знайде.

Оксанка закінчить медичний інститут і отримає направлення у Підкопаївку, проте Варя не впізнає у молодій приємній лікарці доньку сестри Ольги.

Вона ще не знала, що бачить старого Данила востаннє. У грудні тридцять четвертого року він буде у Харкові, в Оперному театрі, серед таких, як він, бандуристів і лірників на З’їзді народних співців Радянської України. Нещасних сліпців під приводом поїздки до Москви повантажать в ешелони, але темної ночі вивезуть у лісосмугу на околиці Козачої Лопані, і загін особливого відділу НКВС УСРР розстріляє їх усіх, навіть хлопчиків, засипле тіла вапном, а освячена бандура Данила згорить разом із іншими інструментами.

Варя не знала, що мине багато років, перш ніж слово «голод» люди зможуть промовляти вголос. А коли схаменуться і почнуть рахувати загиблі від голоду душі, визначити їх точну кількість буде вже неможливо. Колись вкажуть, що навесні тридцять третього року щодоби помирало приблизно 25000 українців, але Варя знала, що ніколи її пам’ять не полишить спогад про маленьку Сонечку і жіночу чорну косу, яка звисала з воза смерті.

Але зараз Варя відчувала серцем, що найстрашніше позаду. Вона взнала ціну життя, яке може бути лише в одній крихітній зернині, тому повік буде бережливо ставитися до кожної хлібної крихти і ніколи не пройде спокійно повз кинутий на землю шматочок хліба.

В її змучену душу вливалося щось щемливе, радісне, до болю бажане та вистраждане. Варя ще не знала, що то таке, але була впевнена: лише любов допомогла їй пережити усі страхіття.

Журавлиний клин зник за обрієм. Варя підвелася, забрала білу хустинку, пішла до підводи. І раптом вона побачила, як Андрій відпустив Сашка і хлопчик зробив самостійний перший крок. Ніжки у малюка затремтіли, він злякався, хотів сісти, огледівся і, помітивши усміхнену маму, випрямив тоненькі ніжки і пішов!

– Мамо, дивись, киця! – Маргаритка несла в руках маленьке кошенятко.

– Звідки воно взялося? – здивовано спитав Андрій.

– Це Маша? – спитала дівчинка.

– Ні, це не вона.

– Це – Маша! – ствердно сказала Маргаритка. – Можна її забрати?

– Можна, – усміхнулася Варя.

Андрій підійшов до Варі, подивився на неї з неприхованою любов’ю.

– Варю, як ти? – спитав лагідно. Так міг говорити лише він.

Варя подивилася йому прямо у вічі з ніжною усмішкою.