Розділ «Частина дев’ята Хліб на крові»

Усмішка миттєво зникла з його обличчя.

– Щось трапилось? – стривожено запитав Варю.

– Тільки ти не ображайся на мене, але ця розмова повинна була відбутися рано чи пізно, – Варі важко давалося кожне слово, але вона продовжила. – Я тобі безмежно вдячна, що ти витягнув нас із пащі смерті. Спасибі тобі, що ти завжди був поруч і ділився з нами останнім куснем хліба. До кінця своїх днів я буду пам’ятати твою доброту. Але… але я – законна дружина іншого. Я не знаю, де він, що з ним, проте… – Варя замовкла. Їй безмежно боляче було казати ці слова, які вбивали надію чоловіка, що врятував їй життя. Вона бачила, як тінь смутку накотилася на його обличчя і який біль був у його очах. – Він може повернутися будь-коли… Я вже можу пересуватися, робити всі хатні справи, тож тобі нема потреби ночувати у нас. Якщо хочеш допомогти зорати і засадити город, я буду тобі вдячна, але поки що є «я» і є «ти». «Нас» немає.

– А якщо він взагалі не повернеться? – спитав він глухим голосом.

– Поки що не знаю.

– Я зорю землю, допоможу засадити город, буду в усьому допомагати, – сказав він, не задумуючись. – При потребі я знову віддам тобі останній окраєць хліба. А ще я буду чекати. Я вже звик до чекання. Одне прохання: ти дозволиш мені спілкуватися з дітьми? Сашко ще маленький, а Маргаритка все розуміє, вона так звикла до мене… Не хочу її розчаровувати. То можна?

– Так.

Розділ 91

Іван помер у середині червня. На той час на невеличкій латці колгоспного поля з’явилися перші колоски озимої пшениці. Він знав, що небезпечно їсти недозріле зерно, коли колосся ще зелене. Зерно було ще молочної зрілості, зеленого кольору, і при надавлюванні нігтем з нього виступала біла густа рідина, схожа на молоко. Іван не втримався. Кілька днів поспіль чоловіки ходили на роботу повз те поле. Як не стежив бригадир, Іван якось зміг нащипати колосків і сховати їх у кишеню. На роботі він їх нишком їв кілька днів, поки не стало йому зле. Увечері повернувся додому зелений, як ті колоски, а на ранок помер, корчачись від нестерпного болю.

Ольга занедужала першого вересня. Вранці хлопці пішли у школу, вона на колгоспному дворі босою ногою наступила на іржавий цвях, який стирчав у дошці. За іронією долі, то була дошка, відірвана від колишньої клуні її батька, яку розібрали і перенесли у колгосп. Бригадир відпустив її додому перемотати рану, бо дуже юшила кров. Вже наступного дня її лихоманило, нога почала пухнути і нестерпно боліти. Діти принесли листя подорожника, і Ольга прикладала його до запаленої рани. Вона раз по раз міняла листя, а на ніч парила ногу у гарячій воді. Хтось порадив листя мати-й-мачухи, тож діти знайшли і таку траву, але нічого не допомагало. Нога ще більше пухла, ставала запаленою, почервоніння мало синюшний відтінок. У Ольги палала вогнем не тільки ушкоджена нога, а й усе тіло.

Варя кілька разів приходила до сестри, пропонувала допомогу.

– Мені нічого не потрібно, – була категоричною.

– Я буду приходити готувати хлопцям їсти, – пропонувала Варя не раз.

– Вони самі справляються, вже не маленькі, – завжди була така відповідь.

Коли одного разу Варя навідалася до сестри, побачила, що тій зовсім зле. Нога збільшилася до неймовірного розміру, навіть коліно розпухло і посиніло. У сестри була пропасниця. Вона лежала вся червона, щоки палали, по перекошеному від нестерпного болю обличчю стікав піт.

– Олю, люба, так далі не можна! – розхвилювалася Варя. – Потрібно попросити у голови колгоспу коня і відвезти тебе у місто, у лікарню. Треба їхати негайно!

– Я сказала, що мені нічого не треба! – сказала роздратовано.

– Я розумію, тобі зараз непереливки, – почала Варя.

Ольга її перебила:

– Скільки можна казати, що мені не потрібна поміч! – закричала вона. – Ні від тебе, ні від кого! Йди додому, до дітей, і дай мені спокій!