Розділ «Юрій Горліс-Горський Ave Diktator!»

Ave Diktator!

Ave, Caesar! Morituri te salutant.

"Живи, Цезарю! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!"

Стрункими рядами проходять перед ложею деспота гладіатори, кидаючи йому болючо-іронічний привіт… Жадібно вглядається пересичений володар у корчі поваленого мечем тіла, відчуває на собі погляд, повний благання й надії. І повільно, з насолодою, схиляє палець додолу:

— Добий його!

Кровожерливі тирани, що посилали на смерть людей для забави, понурі тіні історії, — якими мізерними і безбарвними виглядають вони в порівнянні з тобою, всевладний Диктаторе! Ти своєю постаттю в кривавому сяйві затемнюєш усіх! Ти, могутній, що прийшов у світ урятувати бідних, — довгі роки ідеш шляхами, залитими кров'ю і сльозами, переступаючи через мільйони трупів, до "святої мети". Хвала тобі, незрівнянний!

Не знає рівних тобі історія, хіба подібних… Ось підіймаю край її заслони.

Середньовіччя… Понурі мури замку Шіфож… Зі стомлено-ласкавим обличчям приймає маршал Жіль Ре (Gilles de Retz, маршал Франції (1404–1440). — Ю. Г.-Г.) бездомних, жебраків, дітей — щедро обдаровує їх сріблом і ласощами… Побачивши гарне, прозоро-бліде від голоду личко, маршал бере дитину на коліна, цілує, пестить її.

— Ти більше не знатимеш холоду, голоду, нужди. Я залишаю тебе в себе. Будеш гарно одягатися, їсти що захочеш.

Зворушена дитина, позбавлена материнської ласки, довірливо припадає до свого покровителя і зі сльозами вдячності цілує його руки. Маршал, передає її вірному слузі, той веде до замку і… перелякану, вкидає до підземного каземату. А коли ніч покривала замок, нетерпляче дожидав великий демономан чергову жертву, з насолодою мучив і вбивав її. Пересичений фізичними тортурами, знаходив вибагливі знущання над дитячою душею.

Безмежний був маршал Ре у своєму кривавому винахідництві. Сімсот жертв нарахував суд "Святої інквізиції". Огидна, страшна постать! Чорна пляма на тлі середньовіччя. Але якою дитиною, яким жалюгідним фігляром виглядає той Чорний Маршал у порівнянні з тобою, великим Майстром!

За всієї жадності й "артистичності" він лише вбивав чужу дитину. Попри ненаситність, він загубив "лише" сімсот. А ти?!.

Піднімаю другу заслону.

Зима 1929 року. У великій церкві міста Вологди — кількасот селянських родин, висланих з України, щоб звідси розійтися по безмежних просторах північних лісів.

Аж у глибину високої копули, поверх над поверхом, піднімаються дощані помости. Змучені довгою дорогою, покинуті на "власні запаси харчів", не маючи достатньо навіть води і повітря, лежать один на одному люди, винні лише в тому, що попали "під важкий молот твоїх експериментів" (загальне число висланих за межі України станом на 1932 р., разом із жінками і дітьми, досягло двох мільйонів чотирьохсот тисяч. Узимку 1929–1930 рр. у Вологді, Архангельську, Котласі, Мурманську, Кемі та на периферії вимерли від холоду й голоду майже всі вислані з України діти до 8–9 років. Число їх неважко уявити, коли взяти до уваги, що лише під час другої, найбільшої, хвилі "наступу на капіталістичні елементи села" з України вислано понад 35 000 селянських родин, а таких хвиль було чотири, окрім постійних "дрібних" висилок родин. Часто траплялися випадки, коли матері вбивали малих дітей, щоб вибавити їх від мук. Не покращало становище дітей, коли їх стали відбирати у батьків і вміщувати до дитячих таборів. Дітей до 14 років згодом, за дозволом Москви, було повернено без батьків в Україну, [і вони] поповнили лави безпритульних).

У важкому повітрі лунають зойки немовлят, які не можуть видобути молока з виснажених грудей голодних матерів. Тихо мруть хворі і старі. Один за одним конають діти на руках безпорадних батьків. Тіла померлих залишаються і лежать між байдужими вже до всього живими. Плач жінок змішується із криком і сміхом тих, хто збожеволів. Блідими були би фарби великого Данте, щоб змалювати це пекло!

Нарешті не витримали наспіх збиті настили і заломилися під вагою тіл. Сотні вбитих і покалічених. З диким криком, виваливши двері, затоптуючи людей, кинулася збожеволіла маса на варту, яка привітала вогнем "збунтованих".

З нелюдським, застиглим в очах, жахом оповідала мені це в лікарні Херсонської в'язниці Ганя Н., молоденька дівчина, чорне волосся якої покрилося сивиною у вологодській церкві.

Прорвавшись разом з іншими крізь кулі варти, віддавалася вона в товарових вагонах кондукторам, щоб не вмерти з голоду і добратися до України, щоб… потім знову йти по етапах до Вологди з люесом (сифілісом. — Ред.) і невідомого батька дитиною під серцем.