Слухай, великий вожде робітників і селян, слухай, необмежений володарю життя і смерті мільйонів, слухай і дай відповідь на цей крик зраненої тобою душі!
— В ім'я чого?! В ім'я світлого будучого людськості? В ім'я добра, справедливості, свободи, братерства?! В ім'я знищення насильства, голоду, нужди?! Для чого?! Для зміцнення захитаного становища пануючої кліки, яка розгубила на історичному шляху весь свій революційний багаж, окрім вивісок?
Заплющую очі, і, як на екрані, проходять переді мною образи минулого…
Встають безконечні лави розстріляних, що валялися на полях та пустирях, встають на кладовищах України з незчисленних могильних горбків, які з'являлися щорана після нічної "праці" московської (Всеросійської. — Ред.) Чека…
Проходять під ескортою чекістів чотириста здебільшого напівдітей з України, членів Проскурівської "Просвіти", щоб лягти під кулеметами в ями за цвинтарем… З туману небуття дивляться на мене ясні, милі очі шістнадцятилітньої Мані Мазур, яка з розпущеним волоссям ішла попереду колони засуджених, під ударами катів співаючи гімн Незалежності країни моєї…
Стискаючи льодом серце, випливають із мряки Минулого підвали будинку Макєєва в Єлизаветграді, де, щоб видерти організаційні таємниці, імена товаришів, посіпаки Москви ставили мене у смертні черги, стріляючи над головою, ударами рушниць кидали на купи оголених, ще теплих трупів, заляпаних кров'ю і мозком. Я знову відчуваю той невимовно важкий сопух, що дурманив і викликав блювоту, переживаю знову тупу апатію, відсутність страху і болю, що скінчилися десь там… де світла лінія Надії зламалася і впала до понурої безодні фаталізму, десь на межі ясного царства Життя і володінь холодної, невмолимої Смерті, яку я переступив із серцем, що ще билося…
Знову як у тумані чую передсмертну молитву священика, роздирає душу крик старого, бачу конвульсії прекрасного голого тіла юної артистки та її непорушне велике око, вибите наверх кулею…
Бачу черепи, що розтріскувалися під стрілами в потилицю, чую крики, ридання, прокльони десятків людей, бачу обличчя тих, що спокійно і гордо тримали голови перед кулею московського ката, й обличчя тих, які судорожно і смішно чіплялися за життя, за мертву — вже за тим порогом — Надію, плазували на колінах, цілували скривавлені чоботи, наївно благали у глумливих катів не відбирати їм радісно-важкого життя…
Не ласка, а пожадливість урятували мене: кати пошкодували відразу розбити череп, під яким таїлися імена нових жертв, не добувши їх, а божевільна Доля змінила рішення і у критичну хвилю кинула мені рятівний круг.
Пам'ять вихоплює із книги Минулого окремі сторінки й кидає на екран нові образи…
Проходять накриті брезентами підводи, які вдосвіта вивозили трупи з Полтавської Чека… Гори розстріляних, які залишала за собою по глинищах, попід лісками оперативна "тройка", що в кінці 1922 р. "прочищала" і до того вже "прочищені" подільські села.
Я знову чую глухий стук карабіна Рубцова, який, наспівуючи падеспань, розбивав череп мертвого вже Харченка-Хмари, веселі крики мадяра Сабо, Котєльнікова та Арбузова, які поруч розбивали кольбами голови мертвих Яблунівського та Іваніва в коридорі тюрподу Вінницького ҐПУ…
Я знову, причаївшись коло щілинки у дверях своєї камери, з окаменілим від безсилого протесту серцем, дивлюсь, як товаріщ Санін, член комуністичної партії, прокурор соціалістичної республіки, в захляпаному кров'ю і мозком убранні морського капітана стріляє з нагана (з білою кістяною ручкою) в непорушні тіла забитих, з радісним скавулінням і сміхом витанцьовує на них, як дикун-людожер…
Так на світанку 7 листопада 1924 р., в день сьомих роковин Жовтневої революції, яка "принесла для всіх поневолених Росією народів право на самовизначення", закінчувалося виконання судового вироку над трьома гордими борцями за незалежність України, що не побажали йти зі зв'язаними руками до бойні й цеглинами з розваленої печі цілу ніч відбивалися від зграї катів, що стріляли в камеру.
Я знову проводжаю з тієї щілини на смерть згорблені постаті зі скрученими назад руками… Чую тверді кроки Шмідта, насмішки Ріпуленка над катами, що вели його на смерть, глухі стогони і плач селян, які залишали жінок і дітей… У моїх вухах бринить крик Мані Маєвської, яку, зімлілу, на руках несли твої кати на страту, на шостому місяці вагітності, ствердженої тюремним лікарем доктором Зейфманом, призвів до якої її слідчий "суддя" — "таваріщ" Наг… Бачу на ношах обезкровлене лице Артема Руденка в коридорі Вінницької тюрми, якого ҐПУ забирало, щоб добити, після того як він перерізав собі в камері смертників вени…
Я знову, притиснувши палаюче від болю й обурення обличчя до грубих ґрат на третьому поверсі Лук'янівської в'язниці в Києві, дивлюсь, як ночами проходять через подвір'я свій останній шлях групи обідраних, виснажених українських селян, що застеляли своїми трупами шлях твого "соціалістичного наступу"… Вп'явшись зубами в залізо ґрат, знову проводжаю групи юнаків і дівчат, які з гордим криком прощання і привіту для України несли на її жертівник своє молоде життя…
Щоб убити невмирущу Ідею, твої сатрапи ще до комедії над керівниками Союзу визволення України і Союзу української молоді в Харкові без суду повбивали сотні української молоді (339 у Києві, 147 у Полтаві, понад дві тисячі по всій Україні!), і кров їхня лягла грізним "Мене, текель, фарес" на твою стіну (згідно з біблійними переказами, ці слова було накреслено невідомою рукою під час банкету вавилонського царя Валтасара напередодні падіння Вавилона від рук Дарія Мідійського. Мене — Бог вирішив, що час твого царства закінчився; текель — тебе зважили, і ти виявився надто легким; перес (фарес) — твоє царство буде розділено між мідянами і персами. Тієї ж ночі Валтасара було вбито і Вавилон перейшов до рук персів. — Ред.).
Я знову чую лайку і боротьбу Петріва і Маслівця, ветеранів Червоної армії, коли їх забирали на розстріл із залізного корпусу Херсонської тюрми, — які втратили під червоними прапорами своє здоровля і, надивившись на страждання Батьківщини, стали твоїми ворогами… Чую крик Марії Новикової, сімнадцятилітньої селянської дівчини, винної лише в тому, що носила хліб батькові та братам, які ховалися від ҐПУ по дніпрових плавнях, разом з ними розстріляної недавно в Херсоні в числі "31"… Аве, диктатор! Довгі роки, невідступною тінню стежив я за твоїми ділами — в селах і містах, фабриках і комунах, у льохах Чека і тюрмах.
Одягнувши червону маску, я переступав пороги "святая святих" твоєї могутності, де снувалося тонке павутиння і кувалися важкі ланцюги терору. Довгі роки був я твоїм невольником. Два рази постановляли мені твої судді смертний засуд, але жартівниця Доля вперто видирала мене з обіймів смерті. Щоб відбороти собі життя, а потім щоб не загинути від виснаження у твоїх тюрмах, я зі здоровим розумом пішов у лічниці для божевільних і там теж знаходив сліди твоїх злочинів.
Як ботанік збірку ніжних рослин, дбайливо збирав я їх і складав до комор своєї пам'яті. Безконечними рядами лежать у звитках мого мозку імена, дати, місцевості, лежать образи твоїх безприкладних злодіянь, і недалеко вже час, коли, зібравши їх у величезний акт обвинувачення, написаний кров'ю, яка запеклась у серці, я разом з мільйонами інших жертв кину його тобі в лице перед судом світу, а невблаганний суд історії винесе над тобою свій присуд.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати « Ave diktator! » автора Горліс-Горський Ю.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Юрій Горліс-Горський Ave Diktator!“ на сторінці 5. Приємного читання.