Розділ «Юрій Горліс-Горський Ave Diktator!»

Намагаючись закинути всьому світові брехливу ідею інтернаціоналізму, ти кличеш до життя і активного чину іншу силу — ідею, подібну і протилежну, з якою неминуче зіткнешся на світовій арені.

Намагаючись опанувати Азію, ти зіткнувся на Сході з достойним партнером, який з азіатським спокоєм пересуває шахи назустріч твоїй грі, і, затаївши оскаженілість, ковтаєш гіркі піґулки, розуміючи, що твій "панцерний кулак", величний і сильний тепер, може виявитися помальованим у сталевий колір картоном — при першому подихові війни…

Чи є десь нездари, які ще вірять у твоє миролюбство?!

Ти з радістю кинув би свої легіони вогнем і мечем понести у світ руїну, та… ти знаєш, що значить у твоїй ситуації дати зброю в руки мільйонів. Ти знаєш, що населення краю жадібно дожидає війни, бачить у ній своє вибавлення, і "борешся з воєнною небезпекою", щедро кидаючи у світ криваве золото, проливаючи крокодилячі сльози над долею цивілізації. Бідний пацифісте! Ти все глибше заплутуєшся в лабіринтах суперечностей між теорією і практикою, між планами й дійсністю.

Перетворюючи все нові сотні тисяч селян на бездомний босяцький пролетаріат, що продає тобі за кавалок гіркого хліба свою працю, перетворюючи десятки мільйонів дрібних продуцентів у робітників-рабів на державній землі, ти збираєш залізні когорти спартаківців, куєш мечі, готові за першої нагоди впасти на твою голову. Знищуючи небезпеку, ти створюєш її.

Терор, насильство, систематичне знущання над душею людини, вся цілісність створених тобою життєвих умов залізними обценьками стискають мозок людини і штовхають її на дивну еволюцію. Змінюється біг електронів, робляться таємничі зміни у клітинах, які таять у собі інстинкт самозбереження, безслідно гине Страх, а на його місце втискається Сміх!

У цьому році я вже зустрів у твоїх тюрмах сотні людей, які сміялися в лице суддям і сатрапам, які сміялися над своїми минулими страхами, над голодом і холодом, над понурою Північчю і смертю, яка їм загрожувала, сміялися безтурботним сміхом людини, що не має більше нічого втрачати, для якої Життя перестало вже бути найбільшою цінністю, людини, яка переступила вже межі душевних болів.

Бійся цього сміху, диктаторе! Коли ти замість стогону і плачу почуєш сміх мільйонів, знай: смерть стала за твоїми плечима…

Я пишу ці рядки у шпитальному ліжку, навкруги бринять голоси твоїх жертв (подаю маячню психічно хворих).

Навпроти сидить немолодий уже селянин і, піднявши руки, кричить у просторінь:

— Розбійники і злодії! Всі ви розбійники і злодії! Правдивих большевиків-революціонерів між вами нема! Ви повбивали їх ще в сімнадцятому році та обманом захопили владу, щоби знущатися над працюючими! Я єдиний большевик-революціонер у цілому світі! Я вождь і спаситель селян і робітників, вибраний усім народом! Я призначив уже день, коли весь народ повстане під моїм проводом, і ми зметемо вас із лиця землі, кровожадна бандо грабіжників!

Його перебиває таємничим шепотом старечий голос:

— Слухай, Сергію! А я тобі кажу, що наближається Страшний суд… і повстав брат на брата, і відрікся син матері… і прийшов звір, і пожирає народ… Сьогодні вночі приходив до мене святий Петро… Через два тижні, у п'ятницю, возсяде Господь на престолі й буде судити їх за діла їхні…

— Ні! Я! Ми їх будемо судити! Ми знищимо їх усіх та усіх, хто з ними! Живими в землю позакопуємо! Немовлят порозбиваєм об мури, щоб не залишилося проклятого насіння! Ми віддамо, відплатимо кров'ю за кров і насильством за насильство, а тоді я стану на чолі правдивої народної влади, знесу тюрми і смертні кари, зроблю всіх рівними і щасливими!

До палати, важко зітхаючи, заглядає дідусь зі зморщеним пергаментним обличчям, із застиглим у виразі жалю і страху непорушним поглядом (це дід Корнієнко, сина якого Петра розстріляно в числі "84" в Херсоні за участь у повстанні декількох сіл Голопристанського району в серпні 1930 р. — Ю. Г.-Г.).

— Хатку збудував, садочок-гайочок насадив… сина вигодував… Забрали… все забрали… хліб забрали… хатку забрали… сина забрали… брали… брали… брали… брали… а мені все легше ставало… легше… легше… легше… легше…

На коридорі голоси санітарів, душу роздер крик:

— Що робиться?! Що-о ро-о-би-иться?! Дивіться, що робиться! Всі стіни в крові! Вся підлога залита кров'ю! Я не піду дальше! Я не смію топтати ногами святу кров моїх мучеників-братів! Що-о ро-о-биться?!!

— Байдаченко! Перестань кричати, а то зав'яжемо у мокрі рядна… Іди лягай спати… Ти ж інтелігентна людина, вчитель, повинен розуміти… Нащо тобі, щоб ми тебе в'язали?.. Слухай, Байдаченко! Іди спати!

— Так, я — Андрій Байдаченко! Син рибака з Голої Пристані, вірний син мого нещасного народу, і я не маю права спати! Хто сміє зараз спати?! Дивіться, що робиться навкруги! Чуєте плач і крики?! Чуєте — стогне Дніпро і виють голодні собаки?! Гинуть невинні діти! За що-о-о?! Хіба ми цього сподівалися від революції?! Опам'ятайтеся! Ви ж люди, а не звірі! Для чого ці жертви?! В ім'я чо-о-го?!