Розділ VIII

— Про це можете не турбуватися, — заспокоїла його Ріана. — Наскільки мені відомо, леді Ейрін через свого батька, короля Леннірського, надіслала дідові листа, в якому застерегла і його, і дядьків від розпалювання нової загарбницької війни. Та й усе Відьомське Сестринство не допустить такого розвитку подій. Ми сповнені рішучості зробити нашого брата королем і нікому не дозволимо зазіхати на морські володіння Катерлаху.

Поїздка тривала недовго, і менш ніж за чверть години, проминувши припортову площу та три вулиці, карета зупинилася перед ошатною триповерховою будівлею, що правила тутешнім князям за палац. На широкому подвір’ї зібралося зо два десятки жінок з немовлятами на руках. Осторонь юрмилися ще жінки, що привели з собою старших дітей, але вартові їх не пропускали.

— Вони чекають на ваше благословення, — пояснив Фарґал аб Мервин, що першим вийшов з карети й ґалантно подав Ріані руку. — Це в нас давня традиція.

— Так, я чула про неї.

Ріана підійшла до жіночого гурту і стала по черзі торкатися долонею голівок малюків, а їхні матері шанобливо цілували їй руку. Відтак рушила до решти жінок, чиїх дітей варта визнала завеликими, і теж почала роздавати їм своє відьомське благословення.

Тим часом слуги забрали речі гостей і понесли їх у княжий дім, а до Шимаса, попередньо обмінявшись кількома словами з князем, наблизився літній чоловік у довгій чорній мантії, вишитій срібними рунічними символами.

— Вітаю вас на нашому острові, колеґо. — Він не назвав його професором, оскільки Шимас був у звичайному дорожньому костюмі, а при вході корабля до бухти матрос-сиґнальник передав на берег лише стисле повідомлення, що на борту „Шерен Ейнарах“ перебувають відьма з чаклуном. — Дозвольте відрекомендуватись: Йорах аб Коннир, головний чаклун Ініс Енлі.

Насправді такого титулу не існувало, проте старші придворні чаклуни (або єдині — як, напевно, було в цьому випадку) часто-густо називали себе головними чаклунами тієї чи іншої території.

— Радий з вами познайомитися, майстре. Шимас аб Нейван, професор Кованхарського Університету, до ваших послуг.

— О! — Майстер Йорах був неабияк уражений. — Дуже мило, професоре. Який сюрприз!… Ну, то прошу до палацу. Його світлість доручив мені подбати про вас.

Ріана ще продовжувала благословляти дітей, Фарґал аб Мервин чекав, поки вона звільниться, а обоє чаклунів, на яких майже ніхто не звертав уваги, ввійшли до будинку, що його Шимас навіть подумки не наважувався назвати палацом.

— Для мене велика несподіванка зустріти кованхарського професора в товаристві відьми, — заговорив Йорах аб Коннир, коли вони звернули в коридор праворуч. — Всіляко перепрошую, але спершу я подумав, що ви один з тих небагатьох чоловіків-чаклунів, які мешкають на Тір Мінегані.

— Ваша помилка цілком зрозуміла, — сказав Шимас. — Та насправді ми з леді Ріаною просто попутники, разом пливемо на Драконячий острів.

— То ваша мета Ініс на н-Драйґ?

— Так, я ще з юності хотів там побувати. А в Манхайні з’ясувалося, що леді Ріана якраз збирається туди, і я просто не міг проґавити таку слушну нагоду.

— Авжеж, — погодився старий чаклун. — Треба визнати, що моряки не дарма благоговіють перед відьмами. У морі вони справжні королеви. Навіть затримавшись у нас на кілька днів, ви однаково обженете двох наших арранських колеґ, що так само вирішили відвідати Ініс на н-Драйґ.

— Он як? — насторожився Шимас. — І хто ж вони?

— Молода чаклунська пара. Молодші за вас — років по двадцять п’ять, не більше. Дарах аб Шолвеґ та його дружина Інґріг, якщо я нічого не наплутав. У мене погана пам’ять на імена… але ваше, звичайно, не забуду. Я з ними зустрічався лише раз, мав дуже коротку розмову, тому нічого не знаю про їхні наміри, крім самого місця призначення.

— Давно вони тут були?

— Вирушили передучора. А до цього провели на Енлі чи то два, чи то три дні. Гостювали в тутешньої цілительки та провидиці Алдіш вер Ґерант. До речі, вона десь вашого віку і свого часу навчалась у Кованхарі. Хоча це не означає, що ви могли її знати. Університет великий.