Розділ XXIV

За півгодини Ґлиніш дійшла до західного кордону Івронаху й опинилася під Едандирським лісом, трохи південніше від Кованхара. Там вона відчула присутність іншої людини, і тут-таки з темряви пролунав схвильований голос Фейлана аб Мередида:

— Колеґо Падерай, це ви?

— Так, професоре, — відповіла Ґлиніш, наблизившись до нього.

— Ну, як там?

— Усе зроблено. Ейрін вер Ґледіс у пастці.

— Нарешті! — радісно вигукнув професор. — Ми з цим упоралися… ну, тобто ви впоралися. А ми лише допомагали демонам збирати фоморайґів. Цілу ніч із ними морочилися. В Острівній півкулі це, звісно, був день.

— То Ан Нувін не створював нових чудовиськ?

— Ні, та й навіщо. Їх і на землі вдосталь.

„Це й на краще,“ — подумала Ґлиніш. — „Що більше Ейрін їх уб’є, то менше залишиться в земному світі.“

— До речі, а де решта ваших колеґ?

— Нещодавно приходив демон і забрав їх із собою. Причини не пояснив, лише сказав, що така воля Володаря. Але повів не до Тір Мінегану, а кудись на південний захід.

— А ви чому залишилися?

— Бо для нас із вами є інше завдання, — відповів Фейлан. Його голос змінився, став напруженим і навіть трохи тремтливим; схоже, нова місія викликáла в професора страх. — А вам хіба нічого не повідомили?

— Тільки про сам факт завдання. Мабуть, демон не бачив сенсу марнувати свій час на детальні роз’яснення, бо ж сьогодні я могла загинути. Просто на хвилю з’явився в моєму сні, я підтвердила, що моя домовленість з Ейрін вер Ґледіс залишається в силі, а наостанок він згадав про нове завдання і про те, що наше коло збереться тут. Власне, тому я й прийшла сюди.

Насправді Ґлиніш не збиралася виконувати ніякого завдання. Зі здійсненням пророцтва її вимушена служба Ан Нувінові закінчилася, і більше ніщо не змусить її знову коритися наказам демонів. Тепер вона мала намір убити всіх відомих їй чорних, заскочивши їх поодинці; а перед тим, по можливості, випитати в них імена інших їхніх колеґ. І та обставина, що решта членів темного кола кудись подалися, залишивши Фейлана самого, дозволяла Ґлиніш негайно перейти до здійснення свого задуму. Щоправда, не тут, не в Тиндаярі, а десь у земному світі — і дрімучий Едандирський ліс цілком годився для такої мети.

— Мабуть, — додала вона, — нам варто вийти на поверхню. Я більше не маю причин приховувати своє ім’я та зовнішність. Невдовзі мене стануть розшукувати ще завзятіше, ніж вас. Тож будьмо знайомі — я Ґлиніш вер Лейфар, асистентка… вже колишня асистентка сестри-наставниці Івін вер Шінед.

— Дуже приємно, колеґо Ґлиніш, — сказав Фейлан. — Запрошую вас погостювати на моєму південному острові. Це надійне місце, ніхто не підбереться до нього непоміченим.

„Острів, так острів,“ — подумала Ґлиніш. — „Професор не спав усю ніч, по дорозі ще дужче втомиться, і я легко з ним упораюся…“

Вона відповіла згодою, і обоє рушили на південь.

— Поки ми йдемо, — через десяток кроків озвалася Ґлиніш, — розкажіть у загальних рисах, що за нове завдання.