Розділ XVII

— І справді, професоре, — долучилася до розмови Мірвел. — Не треба тиснути на хлопчину. Зараз йому тільки ваших філософій бракувало. Сьогодні Ейнар ганяв його цілісінький день, завтра вже я з ним від самого рання займатимусь. А вечорами нехай він відпочиває і просто слухає ваші заманисті історійки про минувшину.

— Авжеж, слухатиму, — жваво підхопив Шілтах. — Мені дуже сподобалось, як ви вчора розповідали про того хамрайґського короля — Ґвинфора, здається, аб Кирана.

— Тільки не Ґвинфора, а Винфора, — зробив уточнення Аврон аб Кадуґан, уже змирившись із тим, що йому не судилося запопасти собі ще одного учня. — У Ґулад Хамрайзі був також і король на ім’я Ґвинфор, але він правив набагато пізніше, наприкінці чотирнадцятого сторіччя.

— От і розкажіть нам про цього Ґвинфора, — запропонувала Мірвел. — Усе краще, ніж забивати Шілтахові голову зайвим мудрагельством. Ви не подумайте, що я проти науки, зовсім ні, я б і сама радісінько навчалась у вас, хоч мені, мабуть, уже пізно. Та й час зараз негодящий.

Мірвел вер Валан була найстаршою з чаклунів-повстанців і найумілішою з-поміж них — якщо, звісно, не рахувати Ейнара. Ківан не знав, як її звати насправді, і так само не мав уявлення, чому вона в такому віці (а на вигляд їй було близько сорока) досі залишалась на Лахліні. Та вже певно не через брак грошей — бо принесла із собою величенький гаманець, туго набитий золотими монетами, й запропонувала їх для потреб повстання. Проте Ейнар увічливо відмовився від цієї пожертви, пояснивши, що гроші для них не проблема.

Мірвел прийшла до повстанського табору лише тиждень тому, але напрочуд швидко освоїлася тут і здобула серед повстанців чималий авторитет. Та й Темну Енерґію опанувала блискавично, за лічені дні перевершивши навіть „старожила“ Ківана. Отож коли до повстання приєдналося ще двоє чаклунів — уже згаданий Шілтах аб Роґвал і Кеґан аб Ейвір із Шогайріна, — вона стала допомагати Ейнарові в їх навчанні.

До печери повернулася Нейве, тримаючи в руках череп’яну тарілку з вівсяною кашою та половиною смаженої курки. Зголоднілий Ківан негайно взявся до їжі, а дівчина примостилася поруч із ним і стала слухати Аврона аб Кадуґана, який тим часом розпочав чергову історичну лекцію. Він розповідав не про короля Ґвинфора (бо той, на відміну від свого майже-тезка Винфора, не відзначився нічим видатним), а про відьмака Айдана аб Кіннана, що в давні часи спромігся об’єднати майже половину Південного Абраду в могутню Ферманахську Імперію.

У перші дні перебування в лавах повстанців Ківан неабияк дивувався глибокій обізнаності професора в справжній, несфальшованій історії — адже поборники впродовж багатьох століть ретельно переписували її на свою користь, а завезення на Лахлін будь-яких книжок з Абраду та їхнє зберігання прирівнювалося до єресі. Проте Аврон аб Кадуґан пояснив йому, що він, як викладач Офіцерської Академії, мав доступ до архіву Головного Штабу, куди військові не пускали цензорів Конґреґації, наполягаючи на тому, що мають знати всю неприховану правду про минуле, аби успішно боронити сьогодення. Королі Лахліну незмінно підтримували таку позицію вищого командування — хто з принципових міркувань, а хто із суто практичних. Навіть ті з них, що були цілковито віддані Святій Вірі, чудово розуміли, до яких згубних наслідків можуть призвести бодай найменші поступки поборникам у питанні контролю над армією.

Коли Ківан закінчив їсти й відклав порожню тарілку вбік, Нейве присунулася до нього впритул і взяла його за руку. Від її ніжного доторку хлопцеві стало приємно і водночас ніяково, оскільки присутні, помітивши це, нишком завсміхалися. Хоч насправді між Ківаном та Нейве нічого серйозного не було, хіба що час від часу, опинившись сам-на-сам, вони цілувались, але потім, відчувши сильне збентеження, квапливо розбігалися. Чи, може, бентежився один лише Ківан, а дівчина просто підігравала йому, розуміючи, що він ще не розібрався в своїх почуттях до неї.

А Ківан, власне, й не хотів розбиратися. Боявся, що це ускладнить йому життя — а проблем і так вистачало. Крім того, вони з Нейве були надто різні, і їх об’єднувала лише наявність чаклунського хисту. Коли ж не брати до уваги цієї обставини, то в них не було нічого спільного; Ківан належав до одного світу, Нейве — геть до іншого. За великим рахунком, вони не мали про що говорити між собою. Можливо, тому й починали цілуватися, залишаючись удвох, бо не знаходили жодної теми для простої дружньої розмови…

У своїй розповіді про імператора-відьмака професор, звичайно ж, не міг оминути увагою й відьом. До них самих та до їхньої діяльності він ставився досить критично, але не через дурні забобони, що в тій або іншій мірі були притаманні й більшості лахлінських вільнодумців. Аврон аб Кадуґан вважав, що відьми повелися вкрай еґоїстично, коли на початку восьмого сторіччя, розгромивши під Рехрайном численні сили Конґреґації, не розвинули свій успіх далі, не очистили Лахлін від поборників, а просто забралися геть, відгородились від лахлінців Бар’єром і забули про їхнє існування.

— А може, так було треба, — несподівано промовив Шілтах. — Може, вони вирішили, що лахлінці мають самі розібратися з поборниками.

— Коли дотримуватися такої логіки, — сказав на це професор, — то в часи Мор Деораху відьми мусили б залишатись осторонь боротьби з демонами та чудовиськами. Мовляв, нехай люди Шінану самі розбираються з нечистю.

Шілтах заперечно похитав головою.

— Це різні речі, геть різні. По-перше, відьми також належали до шінанського народу, а по-друге, давні шінанці хотіли боротися з пекельними почварами. Відьми не діяли проти їхньої волі, не нав’язували їм те, про що в них не просили. А лахлінці не хотіли звільнятися від поборників. То навіщо, питається, здобувати свободу для тих, хто її не бажає?

— Але ж ти тут, із нами, — втрутився Ківан. — Чому прийшов до нас, якщо вважаєш нашу боротьбу марною? Ти міг би просто продати краденого коня, і цього б тобі вистачило для переїзду на Абрад.

— Ні, не вистачило б. Гадаєш, я не думав про це раніше? Звичайно, думав! І рахував, скільки коней треба вкрасти, щоб уторгувати досить грошей. Виходило не менше десятка.

— Дурниці! — пирхнув Ківан. — Той кінь, на якому ти приїхав до нас…

— Не вартий ані шеляга, — урвав його Шілтах. — Це ти зі своїми панськими вихватками міг би видати його за свого, а якби я попхався з ним до гендляра, мене б тут-таки пов’язали як конокрада. Щоб не попастись, я мусив би красти і продавати селянських шкап… І взагалі, зараз ми говоримо не про мене, а про відьом. Коли вони прийшли сюди, то зустріли тут лише ворогів. Усі їх ненавиділи, ніхто не звернувся до них по допомогу, ніхто не просив, щоб вони залишилися. Для кого їм було звільняти Лахлін? — Він стиха зітхнув. — Я з вами лише два дні, і мені ще рано судити, марна наша боротьба чи ні, є в нас шанси перемогти чи їх нема. Але гадаю, що спробувати варто. Зрештою, ми тут не зайди, ми теж лахлінці і маємо повне право жити на цій землі. Маємо право захищати себе від тих, хто хоче нашої смерті. Маємо право боротися за майбутнє для наших дітей.

— Саме так! — підхопив Аврон аб Кадуґан. — Діти, наступні покоління — ось що головне. Це, юначе, і є відповідь на ваше питання. У восьмому сторіччі відьми мусили думати не про тодішніх лахлінців, а про тих, що ще не народились, але вже були приречені жити під владою біснуватих поборників. Приречені зростати такими ж тупоголовими фанатиками, як їхні батьки, діди та прадіди. Приречені вбивати або бути вбитими в ім’я триклятої Святої Віри.