Розділ «По той бік мовчання»

– У якій?

Проте стара лишилась незворушна, відрізавши:

– Не твоя справа. Якби син – сказала, а ніхто – то й сам шукай. Захочеш, знайдеш, – озирнулась до сусідки. – Іванівна! Агов, Іванівно! От стара тетеря. Ходімо до середини. Бач, он хмарище знесло, прямо над нами. О! Вже й дощ! Та ходімо швидше. Ще змокнути не вистачало.

Важкі краплі бились об землю. Чи били? Так, наче та була у чомусь винна. Може, у тому, що на ній існує ось така старість? Непотрібна. Чужа. Дві зігнуті старенькі дріботіли ногами, наздоганяючи химерний час, що пронісся буревієм і втиснувся в рамки цілісінького життя. Вже в машині Анатолій тремтячими пальцями запалив цигарку. Не допомогло.

Нічого не допомагало, окрім живої присутності поруч. Він мав бачити Звіра щохвилини, інакше – летів сторчака у вирву, прірву, та чи не все одно? Зсередини душило відчуття вакууму, щемливого до неможливості. Здавалось, кожна клітина прагне розірватись й всмоктати в себе простір та час. Мабуть, саме так жива людина поступово стає тінню, проте Анатолія це зовсім не обходило, ба, навіть тішило, оскільки він повинен був стати тінню… Звіра.

Анатолій спостерігав за Горицвітом вже другий тиждень поспіль, не випускаючи із поля зору, зливаючись із натовпом, будинками, навіть спекою – як коли доводилось, зате встиг дізнатися про того, мабуть, більше, аніж усі близькі укупі взяті, включаючи батьків. Спілкування з останніми, до речі, було явищем вкрай рідкісним, якщо не сказати унікальним. Не сім’я, а три прямі, де кожна – зі своєю траєкторією. Батько – політика, матір – світська леді, а син… Ким він був для них? Чимось на зразок бізнес-плану чи проекту. Власне, Горицвіт навіть не намагався вийти за межі… був як був. Час від часу телефонував, ще рідше – бачився, а далі – жив.

Анатолій завчив його життя по пунктах: знав, о котрій прокидається, що їсть, куди іде, з ким зустрічається, що говорить, хоча і говорити особливо не було з ким, хіба що з плавцями, яких тренував, з рештою – дистанція, не перескочити. Дивно. Звір постійно був один, скрізь. Іноді їздив до лікарні, простоював під її вікнами годинами, палив, багато, одразу кілька пачок, але ніколи не виходив із машини, потім їхав, зачинявся вдома та пив до самісінького ранку, доки не засинав прямо на балконі.

До речі, як тільки Анатолій вперше побачив оселю Горицвіта, то аж закляк і з півгодини розглядав, щоб впевнитись. Не вірив. Його власний будинок і будинок Звіра були настільки схожими, що здавались близнюками. Анатолій, мабуть, зміг би безпомилково відтворити розташування кімнат у тій фортеці, все одно – такі самі порожні. Схованка, не дім. У ній Звір зберігає свою самотність, тишу, а ще, мабуть, страхи та мрії… хоча… Звірі мріяти не здатні. Мрії – що? Висота душі, у когось більша, у когось менша. А у Звіра душа углиб пішла і падає в повному мовчанні – все нижче й нижче, ось-ось розіб’ється.

Анатолій обірвав намисто думок й зупинився – не доїжджаючи до «Хвилі» кілька метрів, зайняв уже звичне місце спостереження. Знав, що зараз Горицвіт швидкими кроками зайде всередину, причинить двері, а потім буде плавати – безперестанку, годину, другу, до повної знемоги – немов там, у воді, тікатиме від чогось по-справжньому важливого. І так – кілька разів на день. Любить воду. Ні, він живе у ній, а серед світу людей Звіра не існує. Анатолій вже й не пам’ятає, коли саме збагнув це, але то була єдино можлива дійсність: Звіра серед людей нема, є лиш оболонка, котра вчасно приймає їжу, спить, підтримує знайомства, натомість – оживає, як тільки тіло торкається води. У ту ж мить воно спалахує… вогнем, живим і пристрасним, словом, справжнім.

Ось як мав би виглядати Водяний Змій, а зовсім не той хлопчисько, котрому вночі у сни приходить швейцарське озеро. Смішно, а судитимуть його. Вже зараз тішаться процесом, як цукеркою на паличці. Вона поступово тане, але цього вперто намагаються не помічати, мовляв, нічого, встигнемо, з’їмо і житимемо далі обдурені, зате спокійні. Житимуть.

Скінчиться літо… Літо також доїдять, як кавун достиглий. Зараз якраз сезон, кавунів багато. Горицвіт щодня купує стиглий плід на лотках навпроти своєї оселі. Солодкий. Написано чорним фломастером на аркуші паперу.

– Татку, це – найсмачніша ягідка у світі!

– Молодець, запам’ятала, що не фрукт.

У грудях закололо. Доня. Вона любила кавуни страшенно, вимащувалась у рожевій рідині з голови до ніг (не виходило їсти обережно), зате робилася солодкою і пахла літом. А зараз ягідку їсть її убивця, можливо, навіть вимащується. Як же так? Ну як? Судомно видихає. Треба йти, інакше не втримається, а не можна, ще не час. Додому? Ні. Там навіть пилу нема, не те що душі живої. Вчора прибиральниця навела майже стерильну чистоту, запах кави вивітрився остаточно, а Віталій днями пропадає у Лілі. Що ж, молоденький лікар, мабуть, потай сплескує в долоні, бо кохання надихає на здоров’я дієвіше, аніж найсучасніші методи та препарати. Щасливці.

Може, до Тоні? До того ж, у магічному будинку оселились Валя з Ірою. Іринка. Він тепер спокійний за неї, бо їм добре вкупі. Розшукують нових метеликів, потім розвішують на стіни, разом із Богданкою. Дівчинка часто там буває, і їй радіють завше, як своїй дитині. Валя ж за рахунок коштів (котрі, виявляється, збирала усі ці роки за кордоном) заходилась організовувати щось на зразок школи для особливих діток, а може, і не школи, скоріш – центру підтримки й розвитку. Мабуть. Назвуть «Богом дані». Красива назва. Синочка колись хотіла так назвати, а тут ще й Богданка трапилась, тепер переконана, що доля. Вони всі зараз схожі на ліхтарики, й Ірина – теж. Грає на місячному фортепіано й світиться. Живе. А він? Ні, такому туди не можна.

Залишилось озеро. Анатолій поспішив до нього, як до єдиної істоти, що чекала, бо прагнув вивернути й прополоскати залишки душі в тих водах.

– Здрастуй.

Вода віддзеркалювала сонце.

– Прийшов.

Так було вчора, тиждень тому, місяць – ціле життя, принаймні літо називають його коротким варіантом. Анатолій знав, що і те, й інше скінчиться в останній день. Там, у будинку, на стіні кімнати, в якій мала жити Оксанка, щовечора він обводив чорним число в календарі, і з кожним новим рухом серпень ставав похмурішим, доки врешті не перетворився на потворну діру. В ній холодно. Це він знає майже так само точно, як і те, що вогнепальна зброя теж… холодна. Пригадався незнайомець, вірніше, пальці, котрі швидко-швидко літають по хрустких купюрах: