Розділ «У сутінках чужих таємниць»

У синіх очах тріпотів подібно метелику застарілий біль, бився щосили й відчайдушно шукав вихід назовні. Анатолій не стримався:

– Валечко, що з тобою? Твої очі…

Жінка безпомічно сховала їх у долоні.

– Нічого. Так, пригадалось…

– Тобі потрібно поділитися. Стане легше.

Її руки затремтіли:

– Не можу… говорити… про це.

Чоловік обережно взяв тремтячі пальці й стис у своїх.

– Для всього свій час, Валю. Це не я, одна мудра людина запевнила. Тобі потрібно розповісти тут і зараз. Не мені, не їм, собі розказати. Про-го-во-ри-ти. Бодай спробуй, чуєш?

Жінка здригнулась, кілька хвилин мовчала і дихала часто-часто, так, ніби тріпотіли не затиснуті пальці, а серце прямісінько в згорнутих долоньках.

– Не бійся. Все минає. Лишається тільки згадка. Про неї й розкажи.

Кивнула, підвела голову й таки наважилась зробити крок до кімнати, де пам’ять відігрілась біля чашки свіжозавареного чаю.

– Не знаю, з чого почати… Ненависті… любові… Чого? І те, й інше сховалось в мені, переплелось, всмокталось у кров і зрештою стало мною. А з себе… себе не вирвеш по шматочках, правда ж?

Озирнулась синьо. Помовчала у повній тиші, ніби незримо входила в минуле.

– Сьогодні… я рідко, так рідко запитую, що ж то було тоді… Що? Кохання? Невже воно буває таким? Потвора влізла в серце. А починалось… починалось серед чистоти…

Жінка замовкла й поглянула у вікно, за яким сходив з розуму вітряний день, проте всім у кімнаті здалося, що вона бачить там щось абсолютно інше, своє. Коли Валя знову озвалася, голос загорнувся у ніжність:

– Того дня йшов сніг, фарбував світ у біле. Чистота, окреслена в русі. Чистота у думках. Смішна, я сама собі здавалась невагомою, не йшла – летіла. Сніг. Сніг. Сніг. Потім – скрегіт гальм, далі – темрява.

Господиня вражено поставила порожню чашку на стіл:

– Нічого собі початок.

Валентина здмухнула гірку посмішку: