Розділ «Присмак зеленого чаю»

Анатолій заховав обличчя у хвилях її волосся.

– Не ображайся. Мені потрібно було побути на самоті.

– Ти живеш не в однокімнатній квартирі. Забув? Тут вистачає місця, аби гризти себе без зайвих свідків. Де ти був?

– Пройшовся. Вночі легше дихається.

– Зрозуміло, – жінка різко піднялась, забравши його прихисток з собою, а потім недбало зв’язала у вузол. – Коли ж ти нарешті отямишся? Я не хочу жити з тобою таким. Чуєш? Втомилася.

У вікно зазирнув вогняний монстр й сповістив про ще один день літнього пекла. Очевидно, монстри не втомлюються. На кухні запахло кавою та колишнім життям, коли раптом до кімнати зазирнула солодка жінка, здивовано звела брови й труснула пакунком зеленого чаю.

– А це навіщо? До того ж, стільки.

Анатолій зробив вигляд, що не розділяє її здивування.

– Вирішив запастись. Кажуть, корисна штука. Японці лишень такий п’ють, і бач, які розумні.

Рената пирснула нервовим сміхом.

– Гадаєш, чай допоможе?

– Навряд, але спробувати варто.

Спробувати.

Вони з Валею мали спробувати, мали відвідати Ірину вже удвох. А раптом з того щось вийде? Зиркнув на годинник, зітхнув – лягати вже не варто, підвівся й пішов, залишивши заварену для нього каву холонути на кухонному столі. Коли ж Анатолій заїхав по Валю, жінка натхненно воювала з пилом, павуками і затхлим повітрям. Відкриті навстіж вікна ловили ранкову свіжість, нехай примарну й швидкоплинну, але після прибирання навіть стеля здавалась вищою. Волога ганчірка майстерно витанцьовувала у жіночих руках, дістаючи пил по всіх закутках. Охайно складені речі вдячно дивились на два переповнені пакети сміття. Тут справді тепер дихалось легше.

– Валюш, ти від квартири хоч цеглину лиши, а то я і не впізнав одразу. Та й не варто було самій, я б викликав Надію Іванівну, вона у нас двічі на місяць прибирає. Старанна жіночка.

Валентина викрутила ганчірку й рівно розвісила у ванній.

– Мені потрібно було чимось зайнятись, аби… словом, ти розумієш. Та й не звикла я до прибиральниць, тільки… у Оксанчиній кімнаті лишила все, як є. Спершу думала речі спакувати, а потім вирішила, що це має зробити Ірина… коли повернеться.

– Аби ж тільки повернулась.

Жінка загорнула руки в рушника й відрізала:

– Обов’язково повернеться. Давай швидше до неї. Я через п’ять хвилин буду готова.