Розділ «Історія третя Лаура з Марцана»

Те, що думка матеріальна, але потребує деякого часу, аби сублімуватися, старша й молодша Шимонко зрозуміли, коли мрії, кинуті у простір, абсолютно випадково повернулися до них у реальному втіленні.

— Людмила Василівна запрошувала у гості! — з кухні якось закричала мама до Лариси, яка гралася з синочком.

Людмила Василівна — це дочка материного рідного брата. Кличуть цю жінку усі по імені й по батькові, на відміну від удвічі за неї старшої Ларисиної мами, яка серед родичів відгукується на просте ім’я Зінка. Людмила Василівна вона, бо на такій роботі, що… А на якій саме, про це ніколи ніхто не договорює. Лариса знає, що це щось пов’язане з базаром та хабарами. Але чи то вона сама їх бере, чи то вишукує тих, хто нечистий на руку, а чи й працює на обидва фронти, — хтозна. Людмила Василівна заміжня. Її чоловік Сергій щось там возить бусом за кордон і привозить щось звідти. Знову ж таки, що саме — вкрите мороком. Взагалі члени цього сімейства, в тому числі брат Зінки, Василь, поводилися як справжні шпигуни, ні пари з вуст про роботу, лише пусті теревені про їхнє багатство, меблі, будинок, двійко товстих діточок, машину, золоті персні Людмили Василівни та її нову зачіску.

— В Берліні, наприклад, дуже багато наших працює, — серед загального шуму розповідав Сергій гостям. Він нещодавно повернувся з чергового відрядження. — По-чорному працюють.

Ларисі та її мамі ця розповідь видалася дуже цікавою, хоча вони ще й не знали, до чого вона приведе.

— Та кого це цікавить? — трохи зневажливо питала Людмила Василівна, показуючи тіткам сервіз.

— Мене цікавить, — відповіла стиха Лариса й пішла разом із мамою за Сергієм на сходовий майданчик, щоб не заважали слухати.

Там продовжили. Сергій розповідав про гастарбайтерів, переважно страшилки про те, як хтось тікав, комусь недодали грошей, когось запитали про документи, хтось замерз у рефрижераторі, перетинаючи нелегально кордон. Лариса зважилася і запитала, аж її мама схлипнула:

— А мені можна поїхати?

І завмерла, приготувалася до негативної відповіді.

— Чому ні? Провентилюємо! — оптимістично запевнив Сергій.

— Лише в мене немає семисот доларів.

— Навіщо? — запитав, наморщивши лоба.

— За працевлаштування.

— А! Це… — почухав потилицю. — Звідки знаєш таксу? — посміхнувся. — З цим проблем не буде. Відпрацюєш перший місяць — заплатиш. Так усі роблять.

Сергій знав потрібних людей у Берліні, часто їздив, от і наклеїлося друзів, переважно біженсько-емігрантсько-гастарбайтерська братія. На початку зими чоловік саме розмовляв із однією знайомою жінкою, котра не припиняла бідкатися, що мусить терміново повернутися додому десь на рік, а потім знову в Берлін.

— Така справа, — казала та жінка, заглядаючи Сергієві в очі. — Поїду — втрачу класне місце. Залишуся — втрачу чоловіка…

Тоді Серж не мав чим їй зарадити, а, повернувшись додому, натрапив на благання родички працевлаштувати її.

Цілу ніч у родині Шимонко не могли заспокоїтися. Жінки обмірковували перспективу, Лариса знову малювала цифри, які показувала мамі.

— Дивись, перший місяць у мінусі. Нічого не зароблю. На візу і квиток Сергій пообіцяв позичити. Це ще один місяць. Але ж потім, мамо! Потім, рахуй, залишається десять. Десять на сімсот… А може, й більше? — В Лариси аж очі свербіли від відчуття близького заробітку. — Ні! — спинила себе. — Давай по мінімуму. Десять на сімсот… Сім тисяч, мамо. Сім тисяч доларів.