Розділ «Історія третя Лаура з Марцана»

Наступного після закінчення школи року Лариса вступила до педагогічного, але на молодші класи. Туди не було такого шаленого конкурсу. Заздалегідь влаштувалася на тимчасову роботу в дитячий садок нянькою й майже півроку набиралася досвіду. Це їй допомогло пробитися до щасливчиків — змінити статус абітурієнтки на статус студентки.

— Не могла на щось краще вступити, — як завжди, була незадоволена мама Лариси. — Якщо хочеш у садку працювати, треба було після восьмого в училище йти.

«Треба було… треба було», — думала собі Лариса, згадуючи, скільки часу згаяла на спорт, котрий, окрім розчарувань і травм, нічого не приніс.

На третьому курсі інституту Лариса познайомилася з Володимиром. Гарна була пара. Всі пророкували їм щасливе подружнє життя, але Вова не поспішав робити пропозицію коханій. Коли Лариса довідалася, що вагітна, він одразу зник. Просто як у воду пірнув. Ніде немає, ніби й не було. Мама, звичайно, робила Ларисі «вирвані роки», навіть замахувалася на неї віником та ганчіркою, погрожувала вигнати шльондру з дому, закликала у свідки Небо й Бога, кляла Володю, який не раз бував у них удома, билася головою об стіл, вила ночами на місяць… Врешті-решт видихалася, спустивши пару, і, коли Лариса й на третьому місяці не пішла робити аборт, мовила спокійно:

— А що, не виростимо, Ларко? Виростимо! Я ж тебе, вважай, сама й підняла. Лише зітхнула, як твій батечко помер, царство йому небесне… — Тоді подумала й додала: — Та яке царство такому п’яниці?

Інститут довелося покинути, взяла академвідпустку, яка так і не скінчилася ніколи, повернулася до садочка. Не хотіли брати, бо припускали, що скоро вийде заміж, бо молода ж, почне народжувати, а тоді виплачуй декрет…

— Напиши розписку, що заміж не підеш років зо три, — ставила умови кадровичка, покусуючи дужку окулярів, які тримала в руці.

Лариса писала й подумки сміялася, бо ж кадровичка не уявляла, що Лариса втече в декрет за кілька місяців без усякого заміжжя. Поки що з довготелесої, з добрим пресом спортсменки не було видно, що в ній росте плід.

У вересні няня Шимонко шокувала всіх, коли повідомила, що за два місяці народжуватиме. Намагалася ходити на роботу у безформних робах, ніхто й не помітив, що животик росте. До того ж ніхто занадто й не звертав уваги на нову нянечку, бо вона завжди виконувала свої обов’язки вчасно й акуратно.

Коли народився Василько, мама Лариси не знала, куди себе подіти від щастя. Казала, що він як дві краплі води схожий на її батька, Лариного діда — героя Вітчизняної війни, який і досі жив у селі. Дві жінки порозумілися, ходили біля дитинки, милувалися, тішилися, обнімалися, плакали, недосипали, раділи, ламали голови, де взяти гроші.

— Василькові майже рік, а за що ми його будемо далі ростити? — задумливо питала мама. — Та й тобі час заміж вийти. Ти ж у мене така красуня, а щастя Бог не дав… — плакала.

— Не хочу я заміж… — відповідала мати-одиначка. — Ось мій заміж, — брала на руки маля й прикладала до грудей. — А от гроші де брати, не знаю.

— Та я ж кажу, заміж тобі треба. От чоловік і допомагав би… — Мама уважно подивилася на дочку. — Та хто ж на тебе, таку задрипанку, клюне? Зараз он які кралі вештаються вулицями. Лише вибирай. А чоловіки на цьому добрі й розбестилися. Подавай їм найкращу, і щоб із манікюром, і щоб борщ добрий був. Тьфу! — Мама Лариси була жіночкою емоційною, заводилася з півоберту з будь-якого приводу.

Василько ріс, потребував вітамінів, вбрання і взуття, а Лариса не могла дозволити собі найнеобхіднішого, бо маминої пенсії вистачало лише на оплату квартири, а її заробітку і грошей на дитину — на мінімальні харчі. Ночами думу думала, як бути і що робити. Якось, читаючи газету, натрапила на об’яву щодо працевлаштування за кордоном, де було вказано цифру можливих заробітків… Захмарну цифру. Лариса схопила олівець та шматок паперу й нервово почала писати у стовпчики цифри, множачи їх. Виходило, що за рік у неволі можна сколотити, за Ларисиними мірками, чималий капітал. Знову множила й ділила, складала й віднімала. «Їду!» — врешті вирішила й зі сльозами на очах зиркнула на синочка, який уткнувся їй у груди.

Всі ті оголошення в газетах не містили, на жаль, додаткових цифр. Ці неймовірні для Лариси кошти, сімсот-вісімсот доларів, за які вона з родиною могла б прожити півроку, вимагалися за працевлаштування. Де їх узяти? Питання висіло в повітрі довгі два роки. Лариса вже й забула про свої плани. Мама змирилася, що дочка залишить дитину на неї, бо спочатку, як молодиця повідомила неньку про таку перспективу, та встала на диби.

— Що за нісенітниця? Залишати малу дитину! Що люди скажуть?

Згодом мати змінила свою думку про гастарбайтерство.

— Он і Люськина Марійка поїхала. Залишила двох. А що робити? Життя таке…

Що далі, то більш оптимістично говорила про майбутнє.

— Катерина з дев’ятнадцятої квартири каже, дочка шле стільки, що вистачає і їй, і дитині, й чоловікові. Діти на літо до Італії їздять відпочивати. Катька сама, хоч і на п’ять років старша за мене, ходить як пава. І Сашко її туди ж — джинси нацупив, кепку і почимчикував. Лише ми, як ті злидарі, — пустила сльозу. — Василька на сміх діти у садку піднімають.