Розділ «Історія третя Лаура з Марцана»

В дитини де й поділися сльози, Уве вискочив на няньку й обійняв її рученятами за шию, а ногами обхопив талію.

— Васильку! Васильку! — беззвучно, аби не почув німчик, промовляли вуста матері, а серце рвалося на шматки.

123-й день

Наближення Різдва Ларису неабияк тішило й додавало страждань одночасно. Василько чекав від мами подарунків, як, до речі, і його бабуся. Гастарбайтерка всі сили — і фізичні, й моральні — покладала на те, аби допомогти рідним, порадувати їх ласощами, модними речами й грошиками.

Пітер не припиняв своїх масних залицянь. Використовував для цього будь-яку хвилинку, коли дружини не було вдома. Хелена вважалася відсутньою, навіть коли спочивала з маленькою донечкою у своїй кімнаті.

— Тобі що, шкода? — питав здивовано. Гаряче шепотів Ларисі на вухо, притиснувши її в коридорі до стіни.

Жінка дивилася на нього згори вниз, час від часу зиркаючи на двері спальні. Як же їй кортіло, аби Хелена вийшла саме цієї хвилини, щоб побачила. Але разом із тим боялася, бо ж могла запросто втратити роботу. «А тоді починай усе заново», — думала й відштовхувала Пітера від себе.

— У мене є для тебе подарунок на Різдво, — вийняв із портфеля пакунок і ввіпхав його в руки робітниці. Підморгнув і пішов на роботу.

Не сказати, що Лаурі не подобався Пітер. Якби не його сімейний стан, навіть і не думала б про наслідки, так і кинулася б на шию. Але щось підказувало жінці, що саме її опір збуджує Пітера. Бо ж аби хотів узяти — зробив би це давно. А так три місяці грається у шпигунів, лишень Хелена зникне десь за дверима, свердлить українку поглядом та намагається легенько торкнутися її відкритого тіла.

Наталя радила послати його якнайдалі разом із Хеленою та їхніми малими.

— Трохи поживеш у мене, тоді знайдемо тобі квартирку. Працюватимеш спокійно, — пропонувала при зустрічі.

Лариса б залюбки хоч зараз рвонула на вільні хліби, та у такому разі їй знадобилося б заводити новий календар, вписувати ще триста шістдесят п’ять днів і гарувати до скону. Адже за квартиру, продукти, проїзд потрібно платити з власної кишені, то й заробітки зменшилися б.

— Ні, Нато, — відмовлялася, — я вже якось пересиджу.

— А ти розкажи хазяйці. Чого мовчиш? — Таша вигадувала все нові й нові методи боротьби з сексуальними домаганнями.

Подруги частенько зустрічалися, Ларисі вдалося відвоювати для себе два вихідні, як у білих людей. Сідали у затишному кафе, пригощала завжди Таша, бо Лаура не могла дозволити собі щось більше, ніж склянку води.

— Вона не повірить, — хитала головою сумна подруга. — От кому б ти повірила — власному чоловікові чи якійсь приблуді бозна-звідки?

— От зуб даю, приблуді! — нервово засміялася Наталка. — Чоловіки всі — гади. — Поміркувала й випалила: — Хоча ні, не всі! Це кому яка доля випадає.

— Доля?

— Ну, так. Знаєш, от дивлюся навкруги… — Таша розвела руками, не зважаючи, що на неї звертають увагу клієнти кафе: незграбна старенька в потворних окулярах, симпатична товстуха, що сидить навпроти, чорношкіра модниця з фарбованим у декілька кардинально відмінних кольорів волоссям та трійко школярок-щебетушок. — У всіх є пара… — Тоді роздивилася, що її слова розходяться з реаліями, й зайшлася сміхом. — Така наша жіноча доля. На десять дівчат, дай Боже, аби один чоловічок нормальний.

У цей час до кафе зайшов плюгавий товстоносий огидний мужчина.