Розділ «Анна Хома Репетитор»

Робота. Займає всі вихідні у навчальному році, а під час канікул — ще по дві доби на тижні. Висмоктує решту позосталих після форсованого навчання життєвих соків, і він повертається додому геть розбитий. Але з думкою про наступні вихідні. Робота виснажує до нестями, але й гіпнотизує, затягує, манить.

За цю роботу дорослі отримують солідні гроші, але він — неповнолітній і не має ніякого юридичного права працювати на тиждень тридцять шість годин з нічними, не кажучи про додаткові сорок вісім годин під час канікул, без систематичного медогляду і без попередньої згоди батьків, а отже, — немає права на вибрики. Його шеф — бухгалтер, вміє рахувати кожну копійчину і там, де є можливість витрачати удвічі менше, витрачає менше втричі. Дорослий давно би начхав на місячний заробіток у шістдесят гривень за ТАКУ роботу, але не він, про людське око — улюблений племінник свого шефа, школяр з нахилами юного натураліста, що любить приїздити до дядька на відпочинок. Насправді ж, пунктуально з'являється на своєму робочому місці. Постійний, як все, що мало бути тимчасовим.

Сріблястий бус з наліпленою на борту щасливою фізіономією золотої рибки теж вочевидь любить щоранку заїжджати до цього дядька, а ділові вантажники люблять зносити до його володінь ящики з кормами.

Перша настанова юним натуралістам виголошує: «Усі корми мають бути тільки живими, свіжими і чистими». Якщо запитують самого натураліста, він неодмінно додає, що живі корми зазвичай пручаються, верещать і дряпаються. Не хочуть бути кормами. Навіть свіжими і чистими — не хочуть.

Друга настанова: «Чистота, вентиляція і тепло!» Завзятий натураліст, якщо просять, залюбки дописує нижче: залишки корму щоразу необхідно прибирати, пісок просіювати щомісяця, воду змінювати щотретій день, а люмінесцентні лампи — після тисячі годин роботи.

Що ще? Помилкою є вважати, ніби ТІ, що у клітках, неповороткі, ліниві і неспостережливі.

Помилкою є називати клітки — клітками. Для них придумали шляхетнішу назву — тераріуми. Їх оздоблюють гірками з каменю, брилами черепашника, міцними гілками, колючими кактусами і мислять собі, що вся ця туфта нагадуватиме їхнім мешканцям рідну домівку.

Плазунів, яких утримують у тераріумах, теж люблять називати ефектніше — рептиліями. І всюди присобачувати латину.

— …Ти будеш працювати на одного типа, який мене дуже цікавить, — заявив якось Славко, — з професійного боку, звісно. Я кілька разів стикався з ним — він головний бухгалтер на братовій фірмі, — і в мене виникли деякі підозри. Я попитав у хлопців — і знаєш, підозри зросли. Скажи мені, яке в тебе хобі, і я скажу, хто ти. Щоб ти знав, він набирає собі працівників за зростом: усі мають бути нижчими за нього… Так що рости далі тобі небезпечно. М-м, смакота! А я мав би сидіти зараз у деканаті над методичками… Діагнозу я йому поки що не можу поставити, але передбачаю так звану амбітендентність особистости, коли, з одного боку, — схильність до авторитаризму, нігілізму і інтолерантности, а з другого — комплекс неповноцінности, хворобливої невпевнености аж до мазохічного самоненависництва і аутоагресії. Усе це, на щастя, сублімоване у більш-менш прийнятні форми… Перекладаю для таких чайників, як ти, чоловіче: я б тобі НЕ РАДИВ з ним зв’язуватися!

Отже, робота.

У приміській зоні, посеред лісу, неподалік піщаних кар'єрів, куди влітку виїжджає смажитись і хлюпатись півміста, а взимку все порожніє, майже як на курорті, живе-поживає особнячок. Нічого примітного, опріч двометрової мурованої загорожі, оздобленої угорі битим склом. З погляду нових юкрейніенс — халупа, усього два поверхи, без євроремонту та інших понтових наворотів. Зате на другому поверсі…

Зала, утворена руйнуванням перегородки між двома кімнатами, нагадує актовий зал у школі з тією відмінністю, що тут не декламують віршів, не збивають у танцях пилюки і не читають занудні лекції про страшенно велике і страшенно далеке минуле. Тут не ставляться до школяра як до нерозумної дитини, яку позаріз треба встигнути напхати чужими ідеями, поки вона не подорослішала, бо кому потрібен дорослий з власними ідеями?!

У ЦІЙ залі дорослішають стрімко і безконтрольно. Не за планом.

Замість декорацій — оргскло, вставлене у металевий каркас з дощатим дном, аби утворювати п'ять різного розміру паралелограмів, геть не схожих на ефемерні креслення з геометрії. До цих геометричних фігур можна доторкнутися рукою. Відчути тепло і звуки іншого світу. Зазирнути йому у вічі.

Але це дається не одразу, як не одразу скидає з себе дорослий тіснувату, але таку звичну шкіру дитини.

Перші місяці він робить обхід строго на відстані, намагаючись не шуміти і не застрягати довше ніж на дві секунди на одному місці. Перебігти з сачком у витягнутих руках, де тріпоче їжа, від коридору до клітки, хутко відчинити заслінку, незграбно витрусити вміст на пісок, блискавично накинути защіпку, відбігти, вернутись, перевірити надійність замка… І оте відчуття невідривного погляду — з того іншого світу. Зимно у добряче нагрітому приміщенні. І піт на чолі.

Бо лектори в цій залі зовсім не схожі на шкільних.

Абома. Двометровий удав з темними і світлими плямами на червоному тлі. Скручений кільцями видається довшим. Спокійний, виважений. Любить воду, щурів і ніч. Миші — дріб'язок для нього; душить їх за звичкою, без особливого задоволення.

Великоокий полоз. Три метри з копійками. Навіть без тих «копійок» виглядає завеликим, щоб видаватися справжнім. З шурхотом циркулює між каменями і водоймою. Кольору брудної кориці, з великими очима і світлим черевом. Мусить мати багато простору, світла і тепла. Жаб приймає як належить.

Стріла-змія. Вузька і тонка. Неначе цівка піску серед піску, а на ньому поздовжні темні пасмуги. Делікатно досягає у довжину лише одного метра. Але ящірок заковтує жваво і цілими, не згірш за своїх більших родичів.