Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Ти дурний, — затвердила вона остаточний діагноз, зіскочила з його колін на землю і… дещо згадала: — А Остап?

— Він у машині. І він теж буде пити з нами липовий чай. Раз я сказав, то буде.

Останнє зауваження адресувалось Андрієві. Але ж він ні слова не промовив, лише кахикнув, прочищаючи горло! Що кому поясниш, коли ти німий.

Батько з донькою попрошкували сквером до авто.

Андрій розвалився на бортику, підклавши руки під голову.

Фонтан сипав навкруги сліпим дощем.

Правда Ігоря Дудія полягала в тому, що дуже тяжко виховувати самотужки двох дітей. Хороша правда. Але сліпа, бо, оточившись стіною любови, не бачила довкола себе інших правд. Правди Олени Іванівни та Іри Шелепінської, наприклад.

«Може, не такі вони високі й праведні, як ваша правда, пане лікарю, але невже не заслужили у вас бодай поваги до себе. Або хоча б короткочасного спомину…

А ви не пам’ятаєте їх, Ігоре Васильовичу, ви брешете собі, що їх ніколи не існувало у вашому житті, ви зневажаєте їхню правду, хоча вони ніколи нічого поганого вам не зробили.

А зрештою, ви й не зобов’язані пам’ятати.

Так само, як я не зобов’язаний забувати.

Тому ніхто нікуди не йде».

Йому від чотирнадцяти до сімнадцяти з гаком років. Його життя кардинально змінюється. Воно нагадує тепер гетерогенну систему, яку вони вивчали з хімії і яка складається з двох фаз, що не змішуються: фази навчання і фази роботи. Сон і їжа вкраплюються у ці дві основні фази окремими, маловажливими елементами.

Навчання, На початках ніяк не дається до рук і не вкладається до голови, але він упертіший за всі дрімучі підручники і непролазні програми разом узяті.

Уклавши зі своїм другом угоду, мусив її дотримуватися, навіть коли не хотілося, навіть коли — до зубного скреготу, до стискання кулаків — кортіло повернутися назад і знову стати тим безмежно вільним і самотнім хлопчиськом, яким був. Щоб нікого не слухатись, ні перед ким не звітувати.

Але він пам'ятає, що взяв на себе зобов'язання вчитися в обмін на надану йому можливість працювати і зобов'язання працювати в обмін на безперешкодне право вчитись. Отримав дружбу і добровільно акцептував її. Тому розтискає кулаки і зуби і слухняно звітує щопонеділка перед Славком за прожитий тиждень. Про свої враження, успіхи, невдачі.

«Лонгітюдний моніторинг», — так називає їхні понеділкові здибанки Славко, впевнений, що всі шість мільярдів людей на Землі здатні його зрозуміти без словника.

Угода про скасування самотности в обмін на втрату незалежности, — ось під чим він підписується якось у піцерії на Князя Романа. Така собі бартерна операція.

Але розриваючись між навчанням і роботою, недоїдаючи і недосипаючи, він — не раз і не два — запитує себе: а чи варто втрачати НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, навіть якщо вмираєш від самотности? Чи не обернеться це пізніше більшим злом? А коли у відповідь самому собі мовчиться, тоді він звертається до прабабці. І вчувається йому, що вона там, на кухні, помішує ложечкою цукор і киває головою…

Невдовзі учителі починають дивуватися. Не одразу, не вірячи власним вухам, але вже хтось з того подиву виводить у журналі «четвірку». І він — теж поступово, теж помалу, десь аж на кільканадцятій з ходу вирішеній задачі і на двадцятому за десять хвилин вивченому вірші — починає всерйоз підозрювати, що не дурніший за інших. І не можна сказати, що це відкриття залишає його байдужим.