Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Купи собі нормальні окуляри.

— Ти ба, яка халепа? Вперше наш відлюдько заговорив по-людськи, а в моїй склянці — жодної краплі спиртового розчину! Офіціант!..

Водячи його в найкращі бари, замовляючи шикарні «перекусони» і неодмінно до них — спиртне, при цьому не дозволяючи своєму підопічному випити жодного грама, Славко є для підлітка малозрозумілим, пов’язаним з дивними людьми, могутнім і всезнаючим квартирантом Ірини Семенівни. Насінг елс.

Тому підліток не вельми квапиться розгортати підручники.

Коли одного разу до нього підрулює Вєталь з паралельного класу з пропозицією шикарно гульнути на цілу нічку (на твоїй території, де ще?), він, недовго думаючи, погоджується.

От і харе! Щоб така класна хаза та й порожняком простоювала, без родаків, без меблі. Буде і аморальна водичка, і до водички. І дівки будуть. З квартирним питанням у нас туго, але ми знали, що ти нормальний чувак.

Психолог сказав би, що він так необачно погодився, бо ніхто ніколи не звертався до нього з подібними пропозиціями, бо в його віці понад усе хочеться відчувати єдиний пульс компанії ровесників, викликати їхнє схвалення і старатися не викликати невдоволення, хочеться мати СВОГО лідера і чинити наперекір дорослим. Психолог сказав би на цю тему ще багато різних мудрих зворотів.

Славко, увірвавшись до їхнього гульбану о першій ночі, нічого такого говорити не став. Схопивши дерев’яну вішалку у формі ліхтарного стовпа, він гарапнув нею в підлогу і пообіцяв гарапнути комусь у голову, якщо територія не очиститься за дві секунди. Застосувавши задля кращої дохідливості весь нецензурний словник студента дев’яностих:

Крапка, яка зупиняє розкорковування пляшок без акцизних марок, а то й взагалі без наклейок, закушування самими шпротами без виделок і кучкування гуртами по закутках з двома старшими принаймі удвічі панянками… ця крапка має метр вісімдесят зросту і вісімдесят кілограмів живої ваги і навіть на п'яну голову не віщує нічого доброго.

Після безславної втечі Вєталя з компанією, посеред всесвітнього гармидеру, приниження й сорому виникає незрозуміле почуття полегшення і вдячности. І щоб їх позбутися, він, поважний господар, який до того реготався разом з усіма, виголошував тости, чокався і щосили стискав у руках шестигранну склянку, не розуміючи, що коїться у його власному домі, чому всі роблять тут, кому що заманеться, так, ніби його тут немає, а він змушений дивитись, як один блює на другого, а інший лізе під спідницю, і хоч йому гидко дивитись, він не може нічого вдіяти і навіть напитися чомусь не може… цей гоноровий господар знавісніло жбурляє у Славка порожніми пляшками й шкарабанками. І Славко, не довго гадаючи, чи можна вважати подібні методи гідними майбутнього психолога, звалює його табуреткою на підлогу, скручує руки за спиною і виводить надвір. А потім… Потім вони підіймаються сходами, відчиняють якісь великі двері, опиняються на якомусь залитому бітумом майданчику, і той, хто його веде, штовхає його до краю і хрипло запевняє, що любить скидати брехунів, які не тримають свого слова, просто з шістнадцятого поверху.

Вітер шарпає їхній одяг і… Андрій приходить до тями. Вони на даху, а під ними — Місто. Велетенське і темне. Темніше від неба, далеке від людей. Відмежоване від них мороком і тишею. Доісторичне.

Лише троє живих істот на даху шістнадцятого поверху: він, той, хто його привів сюди, і вітер.

Знавісніння поступово минається. Бруд залишається внизу, недоречний на такій висоті, заземлений. А тут нагорі… Тут Славко тримає його за плече і хрипить:

— Зараз скину…

— Скидай.

Дивно звучать голоси на такій висоті. Фантастично.

Славко рвучко сахається від краю даху, не випускаючи його плеча.

— Ти… не боїшся?

— Чого?

— Висоти?