Розділ «Анна Хома Репетитор»

Мама, зачувши крик, вбігає і знаходить його, хоч як дивно, — під ліжком. Одначе жалкує, що піддалася паніці й перервала виховний процес. Мама не розуміє, чому відтоді син лягає спати виключно при світлі й зашторених вікнах.

Вона не знає, що того вечора хлопець з верхнього поверху опускав на мотузці велику ляльку для своєї подружки, яку не пустили гуляти, а подружка жила двома поверхами нижче під ними. Лялька стукнулася в шибу і здивовано подивилася на замкненого у кімнаті отетерілого хлопчика.

— Хто такий твій Стасик, щоб я через нього вертався?..

— Він каже, він каже, шо…

— Не кумар мене, Вір, я…

— Але Стасик каже…

— Знаєш куда хай іде твій Стасик?

— Треба кажати — куди.

— Набралася, блін! Нічого з ним не станеться, з твоїм… хе, репетитором.

— А якшо він вмер?

— З якої радості він мав би вмерти? Ей, ти чуєш, бомже? Тебе вже ховають!

— Він нічого не говорить! А мама, коли вмерла, тоже нічого не говорила!

— Ну ти… блін!

Від такої навали темряви нараз він справді мав би вмерти. Як від передозування допінгів. «У кожної фобії є слабке місце…» Ні, так хіба психологи можуть висловлюватись. І слово ж яке вигадали — фо-бі-я!

Темрява стисла голову мов каска, тіло затерпло, і Андрій мусив змінити положення. А мозок продовжував перекидатися дивним словом, як м’ячиком.

«Фо-бі-я, по-ві-я, ма-ля-рія. Та-ак, дурієм помаленьку». Але тремор вщух, і слова з-за дверей долинали виразніше, наче хтось забрав з вух вату.

— Що?!!

— Хробаки! Великі, білі… Стасик каже, що вони їдять мертву людину! А якшо хробаки його ж’їли?

— Я твому Стасику, коли зустріну, яйця повириваю!

— Які яйця?