Розділ «Анна Хома Репетитор»

З кухні знову полилося благословенне світло.

Фанат тим часом потрактував його зволікання по-своєму.

— Забери руку, ти… я сказав. Тільки спробуй, вдар мене, і тато… тато тебе вб'є. Ти тут ніхто. Повернувся і пішов. Я сказав!

«Ну, як тут повернешся і підеш? Хотів би, та не дадуть».

— Чому ж не спробувати — спробую. З чого почнем: з зубів чи з ребер? Я спитав!

Рука відчула, як тіло під нею напружилося. Забавка в хто-на-кого-крутіше-наїде закінчувалась. Відступати ніхто не збирався. Їхня сестра спостерігала за ними, порівнювала і робила висновки. Треба битися.

Славко все-таки мав рацію, коли казав: «Деколи розумієш, що робиш дурницю, але робиш її. І переконуєш себе, що по-інакшому не можна. „Підпільник Кіндрат узяв автомат“ — і бах… Про підсвідомість пісенька».

Дорепетитерствувались.

Вони розщепилися, обережно рухаючись по колу, прицінюючись і вирішуючи вкрай важливе питання: хто ж почне першим. Аж тут почувся цей ЗВУК. Вони одночасно повернули голови.

Віра стояла в дверях, і щось з нею було негаразд. Вона кумедно підняла догори руки, наче намагалася стиснути перед грудьми м'ячика, і від того напруження часто дихала. Проте звук… Андрій ніколи не чув, щоб хтось так дихав. Ніби вона безперервно вдихала і ніяк не могла до кінця видихнути. Шумний свист…

Остап, схоже, колись таке бачив, бо притьмом підлетів до неї, схопив на руки, виніс до кухні й посадив на кухонний диванчик, постійно примовляючи:

— Ти тільки не бійся… все буде добре… ти сиди і не бійся… І чекай на мене. Я зараз! Чуєш?

Та-ак.

Андрій майже силоміць змусив себе вийти з комори і наблизитися на кілька метрів до кухонного куточка. Вочевидь, з піднятими руками їй легше. Щоки пашіли, губи на очах покривалися синявою. Вона повела в його бік очима, і він мусив сісти. На тому, на чому стояв. Зробити щось корисніше був неспроможний.

Остап увірвався з короткою, загнутою під прямим кутом трубкою, підніс її до рота Вірі й кілька разів натиснув. Згодом дівчинка повернулася до більш-менш нормального дихання. Андрій сидів на підлозі (знову на підлозі!) і дивився, як тремтять у Остапа руки.

…Йому чотирнадцять. У такому віці легше вмерти з голоду, ніж отримати постійну роботу без відриву від навчання.

Якось він зважується піти до ЖЕКу і спитати (мене прислала мама, добридень), скільки вони мають боргу за квартплату та комунальні послуги, і дізнається, що всі борги погашені (у твоєї мами провали в пам'яті, хлопчику?). Він зафутболює свою гордість у кущі, але дає собі обіцянку далі платити самостійно. Але минає місяць, і мама, невидима, далека і забута, старанно робить черговий внесок. Наступного місяця — те ж саме. Витримавши битву з самим собою і тверезо оцінивши свої можливості, він вирішує зачекати з обіцянками і на невизначений термін накриває нерозумну гордість саркофагом. Мама, невидима, далека і забута, й далі стабільно оплачує його квартиру.

Ту обітницю він спроможеться виконати лише через чотири роки, заробивши репетиторством достатню суму, аби оплачувати свою квартиру самостійно.

А тоді, в чотирнадцять, легше було вмерти з голоду, ніж знайти роботу, яка не заважала б навчанню.

— Не будемо впадати в меланхолію, чоловіче. Не вийшло сьогодні — вийде завтра… І оце в них називається «атбівная па вєнскі»! Бідні австріяки, чим вони харчуються?.. Так. Гроші я тобі позичив, тому сам розумієш, більше від будь-кого зацікавлений, щоб ти знайшов спосіб їх віддати. Спробую щось пробити братовими каналами… Офіціант! А асфальту по-бібрськи у вас нема, свого рідного асфальту? Тоді заберіть цей імпортовий і дайте щось їстівне нарешті!.. Але я не бачу, щоб ти виконував свою частину умови, чоловіче. Не бачу, щоб ти ходив до школи, не бачу, щоб ти тримав у руках підручника…