Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Рости тобі ще, чоловіче, і рости. О-на-на! «Буддизм. Антологія мислення». Повний андеґраунд. Скільки? П’ять? Та за таку книженцію п’ятдесят замало! Але раз ви просите, хай буде п’ять. Вже ні? Шкода. Я б собі купив, якби була за п’ять… Не дивись так на мене. Може, я психологічний експеримент проводив, теорію в життя втілював.

— Можна, я перейду на другий бік вулиці, а ти тут проводь, втілюй?..

— Боягуз. Треба зайнятись твоїм ростом. Сідай. Сідай-сідай, є розмова.

— Славку, відколи ти заводив розмови на кам’яному валу, в дощ і з сухим горлом?

— Відколи ти зв’язався з поважними людьми. Ти хоч знаєш, на якому рівні обертається твій хірург?

— Я в нього більше не працюю.

— Отже, тобі не цікаво. О’кей. Я пішов по «Буддизм».

— Говори.

— Я так і знав. Вдаєш байдужого, а сам… Ти хоч впевнений в тому, що тобі мама нарозповідала?.. Мовчу-мовчу!

— Говори!

— Ого! «Хай буде так, як має бути, навіть якщо і не так»? Доводжу до твого відома, що твій хірург — людина далеко не проста. Ні, вибився він в хірурги власними силами, але розкрутитися йому помогли. Його жінка була дочкою одного з місцевих авторитетів… чи депутатів, я вже не уточнював. Кажуть, що хірурга досить довго не допускали до неї, поки він не розізлився і на одну з презентацій, де була вся елітна тусовка, приніс валізку, нашпиговану хірургічними інструментами. Розкрив її просто на столі з їдзеням, одягнув рукавички і запросив до операційної. Всіх бажаючих. За безплатно. Поки сек’юріті гадали, чи розцінювати це як теракт, а скальпель — як зброю, він зняв рукавички і заявив, що вони втратили чудову нагоду, бо прийде час, коли до нього будуть шикуватись черги, і всі тут присутні, перш ніж потрапити до нього в операційну, змушені будуть добряче повивертати свої кишені. Майбутньому тестю це сподобалось, і він дав «добро» на весілля. Відтак його кар’єрі ніщо не заважало, він поїздив світом, побачив, як там оперують, повчився, понавозив сюди заморської апаратури, відкрив у співавторстві з родаками приватне відділення, заснував фонд «Віра», одне слово, гроші довкола нього закрутилися чималі. Але, як кажуть ті, хто стоять до нього у черзі і відраховують доляри, — він того вартий. Ось так, чоловіче. Що скажеш?

— У кожного є своя слабина.

— Що?!

— Я впевнений у тому, що мені розповіла мама. На сто відсотків.

Правда — вона як дощ. Інколи дрібно січе — бридка, дошкульна правда, — залазить за комір, в очі, і не сховатися від неї під парасолею. Інколи — рвучко періщить по обличчю, видирає парасолю з рук, і потрібно добре позачиняти вікна й двері, аби вона не прорвалася досередини.

А буває правда тепла і смішна, коли з краплинами води бавиться сонце і не може ними натішитися, і ти не знаєш, що робити з зайвою парасолею. Таку правду називають сліпою. Хоча так, здається, називають лише дощ.

Сліпий — значить незрячий. А незрячого може скривдити кожний брехун. Тому, напевно, теплих і смішних правд так мало.

…Андрій дивився у вікно на марудний вересень і рахував поверхи. З якого треба стрибнути вниз, Щоб стовідсотково розбитися? Щоб — без жодного шансу для завзятих реаніматологів?

А вересень дощив містом без передиху. Стовідсотково правдивий. Ось вам земля в калюжах, ось небо в хмарах — все чесно. Я ще не зовсім осінь, але вже зовсім не літо. Сприймайте мене таким, який я є, або ховайтеся під парасолями — мені байдуже. Я не віщую нічого доброго, та хіба можна приховувати правду? Так чи так все зів’яне, засохне, відімре.

Місяць вересень. Стовідсоткова безнадія.