Розділ «Анна Хома Репетитор»

Почекавши, поки той обійде комп’ютер, Андрій швидко вийшов і зачинив за собою двері. Нечесно? Нечесно. Але де ви бачили чесну війну?!

— Віро! Віро, ти де?! — крикнув Андрій, щосили стискаючи обіруч ручку дверей.

Небавом з того боку так шарпнули, що Андрій мусив упертися лівою ногою в стіну. Праву ногу не було куди впирати, і вона ковзала об дзеркальний паркет.

— Віро!

— Відчини, придурок!

— Ось і ти, Віро. Будь ласка, збігай до себе, візьми всі мальовидла, які маєш… ого, яка в тебе сила!.. чуєш, Віро? Візьми їх і піди до Остапчикової кімнати… я з твоєю сестрою розмовляю, не заважай… там побачиш багато-багато песиків. Подомальовуй їм ріжки, бантики, заколки такі, як у тебе…

На Андрія з-за дверей посипалися такі добірні, любовно випещені вислови з ненормованої лексики, що він ледве не випустив ручки з рук.

— Тут п’ятирічна дитина, совісті в тебе нема!

П’ятирічна дитина дивилася на все це неподобство і не могла вирішити: покрутити пальцем біля скроні чи зразу викликати спеціальну бригаду.

На тім боці підозріло затихли. Андрій посилив свій натиск, гарячково шукаючи вагомі аргументи.

— Розумієш, Віро, коли твій брат побачить, якими гарними зробилися його песи… блін! Дай договорити!..

Ручка дверей, яку роздирали на різні боки, почала небезпечно розхитуватися. Двері вищали, мов недорізані свині.

— Коли поба…чить, які вони… гар-рні… зр-разу подобрішає, а тоді… тоді бать…ко буде менше його… сва-ри-ти!

Останній аргумент влучив. На другому поверсі почалася біганина.

— Пропали твої песики, — відсапуючись, сказав Андрій, коли вони обоє, не змовляючись, вирішили перепочити.

Його знову обклали сонетами з народної партитури. Теж потужно відсапуючись між строфами.

— Який ти немудрий. На мене це не діє, зрозумій. Я…м-м… м’ячиковідпірний, о!

Не змовляючись, вони одностайно знову схопилися кожен за свою ручку. І тягли кожен до себе доти, доки… саме так, поки з’явився лікар. Ледь зачувши оберти ключа, Андрій пустив двері.

Грюкіт був такий, що… словом, гарний був грюкіт.

Лікар завмер на маленькому золотавому килимочку, наразившись на «кулеметну чергу» непристойних вигуків зі свого кабінету.