Розділ «Анна Хома Репетитор»

Як чесно, то Андрій розгубився. Починалося те саме, що примусило його попередницю забратися геть. Бойкот. Мусив бути готовий до нього, проте не був.

— Але почекати тобі прийдеться за вхідними дверима, в нас тут не притулок для бомжів.

Він спробував уявити, як могла відреаґувати на подібне дипломований психолог. Стримано, усміхнено, пропонуючи всім заспокоїтись і поговорити. Себто, як належить реагувати мудрому висококваліфікованому спеціалістові.

Андрій мудрістю зроду не страждав, а висока кваліфікація йому не загрожувала, позаяк не мав навіть найнижчої.

— В тебе критичні дні, хлопчику, чи просто болить зуб?

Вислів «щелепа відвисла» не зовсім точний. Відвалилась.

Андрій, не гаючи часу, звернувся до дівчинки:

— Віро, ти обіцяла показати мені останній малюнок, той, що з каченятами. Там ще озеро посередині, ну?

Слабенька надія перетягти її на свій бік згасла: вона дивилась на нього згори, крізь поручні, і… вперто залишалась у чужій тіні. Справді, хто їй Андрій Шелепінський, коли поруч — брат?

— Йдемо, Віро, — подав їй руку Фанат. — Бо він зараз і тебе почне ображати.

І, повний праведної зневаги, Остап покинув разом з сестрою поле битви.

«Здається, ти програв… репетиторе», — виніс собі вирок Андрій і тільки через дурну впертість, яка все свідоме життя не давала йому спокійно жити, голосно і чітко мовив, звертаючись до спорожнілих східців:

— Втікаєш, Остапе, сестрою прикриваєшся? А без сестри до мене побоявся вийти. Що я?! Ти свого батька боїшся. Можу побитися об заклад, що ти ніколи не заходив до батькового кабінету без дозволу. Лячно, чи не так?.. До речі, все хотів тебе спитати, що ти там робиш зі своїми песиками? Збуджують вони тебе, чи що?

Одне можна сказати: блідим він більше не був. Злегенька кумачевим — так. І все. А за задумом Андрія, ці слова мали б його доконати, роз’ярити, завдати нищівного удару.

— Що ти сказав, повтори? — повільно переставляючи сходинками ноги, перепитав Остап.

Хоча ні. Погляд — ніби хто штукатуркою прикрив. Що в глибині — не розбереш.

— Песики — песиками, а кабінет — ось він, рукою подати, — правив своєї Андрій, йдучи до кабінету. — Дивись, я спокійно заходжу, запалюю світло… одну хвилинку… спокійно сідаю собі в крісло господаря, можу навіть ноги на стіл покласти, ось так. За всього цього я певен, що ти обов’язково донесеш на мене. Але я не боюся. А ти? Боягуз ти, Остапе.

Андрій підвівся з крісла і, щомиті, щосекунди потерпаючи від власного зухвальства, перевальцем попрямував до завмерлого на порозі Фаната, з радістю спостерігаючи, як осипається до біса вся його штукатурка.

— Відійди, — прохрипів хлопець, посунувши до батькового столу, ніби збираючись на ходу підім’яти під себе Андрія, як каток кульбабку.

Чи він нічого не чув про провокації?