Розділ «Анна Хома Репетитор»

Фанат знервовано відвернувся до стіни. Й одразу став Остапом. Звичайним підлітком. З класичними проблемами цього химерного віку.

Андрій подумав, подумав — і однією фразою добив лежачого:

— Ви ще дочекаєтесь, що вона втече з дому або кинеться з двадцятого поверху.

— Що?!

— А чом би й ні? А ви навіть не зауважите, заклопотані своїми справами кожен у своєму кабінеті.

Треба було його налякати. Щоб зуб на зуб не попадав. Щоб він припинив носитися зі своєю персоною, як дідько з бубном.

І, залишивши дещо пришибленого хлопця, Андрій вийшов так само, як увійшов.

Лікар чатував на нього під кабінетом. Заспаний і однозначно недобрий. Варто б ще трохи потусуватися на балконі. Голубом прикинутись, крильця почистити…

— Ти вже знаєш? Сволота мала. Він гадає, що налякав мене! Гадає, досить викинути якогось коника, як тато, обливаючись слізьми, кинеться йому на груди! Н-не діждеться…

Як кажуть фанати: а при чому тут я?

— Ігоре Васильовичу, він не розколовся.

— Тобто?

— Ви ж не заради занять з дочкою мене наймали? Ви сподівалися, що я зможу втертися до нього в довір’я, рознюхати причину всіх його… коників, щоб ви, озброєні цими знаннями, змогли покінчити з ними раз і назавжди. Хіба не так? Я старший всього на чотири роки, мені, за ідеєю, легше довіритись, ніж батькові?

Лікар почухав перенісся.

— Ну і?..

— Поки що ідея не спрацьовує, але… Навіть якщо він розколеться, я не впевнений, що ви довідаєтеся хоч слово з нашої розмови.

— Значить — могила.

— Заасфальтована і покрита бетонними плитами.

— Тоді мені треба тебе вигнати.

— Хіба хочете — мусите.