Розділ «Анна Хома Репетитор»

Сусіди знизують плечима.

Шелепінські? Ні, не здибали.

Хоча… маму, здається, бачили.

Днів зо три. З великою валізою, між іншим. Може, переїхали куди? Нікому не сказали, але відлюдьки і є відлюдьки.

Переїхали. Гаразд. Але щось його і далі муляє.

Минає ще два дні. Вертаючи з останнього іспиту — після закриття всіх ближніх і дальніх барів, як водиться у студентів, — він завважує вікно квартири Шелепінських, яке виходить на балкон. Фіранки не засунуті. Отже, нікого справді немає удома, бо в них це вікно завжди наче було зашторене. Він безтурботно засинає.

Зранку, рушаючи на вокзал, щоб їхати до рідної домівки, для очистки совісті він дзвонить до квартири Шелепінських. Ніхто не відчиняє. Дуже добре. Тяжкий наплічник зсувається з плеча, грюкнувши в двері, він намагається його поправити і… двері відчиняються. Овва!

Це ж треба! Кудись їдуть і… Стоп. Коли кудись їдуть, то не залишають квартиру відчиненою.

У коридорі поблизу туалету він знаходить хлопця. Довго згадує, як його звуть. А чи знає він, як його звуть? Чи коли-небудь цим цікавився?

— Я не медик, — вкотре повторює студент, коли Андрій просить його розповісти історію свого порятунку. — Я звичайний студент. Але я чомусь одразу зрозумів, що ти вмираєш від спраги. У мене навіть думки не виникло, щоб викликати «швидку». Від того шоку я забув про неї. А може, я згадав про свої відчуття, коли мені в дитинстві промивали шлунок у лікарні.

Він переносить Андрія на ліжко і посилає сусідських хлопців по соки, манку та піпетку.

Хлопці дивуються, однак все, що він просить, приносять. Студент користується у дворі авторитетом.

Він починає по краплі вливати Андрієві рідину до рота. Ця процедура триває сім годин, поки Андрій розплющить очі. І повсякчас називає його ідіотом. У різних варіантах.

Відтак, не замовкаючи ні на хвилю, до ранку поїть його чаєм і соками. Невеликими порціями. Варить манку. Єдине, що він уміє варити. На той час Андрій вже не впадає у забуття. Більш-менш зв'язно відповідає на запитання. Одначе мовчить про причини цієї пригоди.

— Вся справа у бар'єрах. Ти поставив собі бар'єр: нічого не їсти і не пити. Підсвідомий бар'єр, але він спрацював, щойно ти ковтнув води, в якій тобі привидівся тарган. Цей бар'єр ми подолали.

До кінця тижня Андрій починає ходити, спочатку спираючись на стіну, згодом — самостійно. Студент днює і ночує поруч з Андрієм, перетягнувши крісло з його кімнати до маминої (мама… ні, не думати). За межі квартири не виходить: боїться залишати його на самоті. Ганяє сусідських хлопців до «універсаму» по кілька разів на день. І що Божого дня випалює по дві коробки цигарок.

— Бачив би ти себе, який був страшний! Гм… ти й тепер страшний, але прогрес є.

Настає день «виходу у світ». Андрій посилено викупується, вбирається у все чисте, старанно причісується, весело підморгує студентові й завзято рушає до вхідних дверей, на півдорозі так само завзято розвертається на 180 градусів і сідає на ліжко.

— Та-ак, — присідає поруч студент. — Знову бар'єри?

Він просто не хоче виходити з хати. Все. Йому й тут добре.