Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Що ж, спробуємо піти перевіреним шляхом. По краплі. Спочатку ти робиш два кроки… повільно, ніхто тебе не примушує, не стоїть над тобою з сокирою… і вертаєшся до ліжка. Потім — три, і знову вертаєшся. І так далі. Говориш собі, що ти просто гуляєш. Головне, обвести навколо пальця твою підсвідомість. Пробуєм?

— Я дуже смішний? — вкотре завернувши до кімнати, питає Андрій.

— Дуже. Бачиш, як я кадуляюсь по підлозі?

Коли він, врешті-решт, добрався до дверей, настав вечір.

— Куди вже наніч виходити? — з надією звертається він до студента. Але той невблаганний.

— Тепер відступати нема куди. Бо підсвідомість, чого доброго, вирішить, що вона тобою править, а не ти нею.

— А хіба це не так?

— Слухай. Один багатій дуже боявся смерти й пішов до ворожки. Багатій як багатій, долари пачками витягає, мобільним розмахує. «Що мені зробити, щоб не вмерти, стара? В натурі, я заплачу, тільки скажи». І ворожка думає: «За „стару“ я тобі покажу, придурок». Забирає в нього всі гроші та й каже: «Ти спізнився, голубе. Треба було не народжуватися. А раз народився — мусиш вмерти». Так і ти: треба було не оживати, а раз ожив — уперед.

Вони разом переступають і цей бар'єр.

— І все-таки ти ідіот. Тримати п'ятдесят гривень у руці і ледве не віддати Богові душу, — каже наступного дня студент, витягаючи зі своєї кишені купюру. — Не погулявши перед цим як слід.

— Викинь.

— Ого, як ми грішми розкидаємося.

— Дай мені, я викину.

— Стоп. Послухайся майбутнього психолога. Дозволь собі якусь дурницю. Будь-яку. Ну, що ти давно хотів купити, але не міг? Але щоб на всі гроші.

Зрештою, вони з'їдають у кафе весь тижневий запас морозива.

Після обмивання першої, «нічогенької», за словами Славка, зарплати в неділю, на ранок Андрій був не здатен до героїчних вчинків. До негероїчних — теж. Тому сподівався, що заняття пройде мимо його хворої голови навшпиньках.

Вітальня зустріла його мертвою тишею та опалими листками різнобарвних літер. Ураган позривав їх і позмітав долі, і, здається, Андрій знав цей ураган в обличчя.

Не те, щоб йому було шкода розмальованих картонок. Він шкодував часу, потрібного для відвоювання втрачених позицій.

Він вийшов до передпокою і відчув, що йому шкода й однієї знайомої королеви, яка невиразно майоріла в глибині сходів. У тіні старшого брата.

— Віра більше не хоче мати з тобою нічого, — процідив Фанат замість привітання. Зализаний, блідолиций. Готовий зірватися кожної миті. — Можеш дочекатися батька і звільнятися.