Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Тільки не забудь — тридцять першого числа. Ось його адреса. Але я чекатиму, пам’ятай… Ну… па…

«Яка адреса?»

Мама, яка зроду його не цілувала, несміливо торкається губами його чола. Мов метелик присів на хвильку і… відлетів.

Відлетів?

Мама?

Ти де?

Глухо, як у найвіддаленішому закапелкові лісу.

Що вона сказала на прощання? Чекати? Так, треба чекати… він буде чекати… скільки треба…

Одначе, виявляється, то не так легко — чекати. Спершу він чекає навстоячки. Потім — крокуючи. Далі знову завмирає на місці. Сідати він не наважується: а раптом не встигне добігти до дверей, коли мама подзвонить. Спати теж не наважується, але чомусь злипаються повіки. Невже настав вечір? Коли? Для чого, якщо він постійно мусить бути наготові? Мама ж не може провести ніч під порогом…

Андрій підіймає голову з кухонного столу, очі пропікає сонце. Щойно він зірвався з місця, аби заслонити вікно, яку квартирі лунає дзвінок. Прикипає оком до вічка. Ні, то сусід з… якоїсь там квартири.

І знову — блукання. Він слухає й слухає, однак чує саму тишу. Кілька разів йому вчувається якесь шарудіння за вхідними дверима. Зрештою, він перестає бігати до дверей, подивитися, що там. Вічко починає його лякати. Відтак, блукаючи порожніми кімнатами, він оминає вхідні двері.

Губи починають злипатися. Спрага. Хапає склянку і підставляє під кран. Жадібно припадає до пінистої рідини. І… притьмом жбурляє склянку на підлогу. Вода розплескується, а його вивертає в раковину. У воді йому привиджується великий тарган.

Від стресу йому дещо розвиднюється. Мама. Вона ж має КЛЮЧІ. Коли б вона забажала, коли б вона лишень забажала, — то прийшла б. Отже, вона не прийде. І немає сенсу чекати.

Хтось знову дзвонить у двері, але він більше не відчиняє. І до води більше не наближається. Немає сенсу.

Засинає просто на лінолеумі. Прокидається, йде до туалету, відтак — до кухні. Ні, до кухні задалеко. Можна лягти і тут, у коридорі. Дивний у них коридор: кособокий, розтягнений угорі, а донизу звужений. І чомусь не видно йому кінця.

Щось він мав робити. Ага, слухати. Буде слухати, але світло йому заважає. Чому він досі не зашторив вікна? Завжди спить при зашторених вікнах, а тут… забув.

Андрій встає і зашторює всі вікна.

Ну й дурний! Лежить у коридорі на підлозі і думає, що зашторює.

Мама… Він простягає руку. Думає, що простягає. Вона осудливо хитає головою.

Я думала, ти самостійний. Я виховувала тебе справжнім чоловіком. Не таким, як твій батько. Коли інші діти ще смоктали пипку, ти вмів тримати ложку в руках. Коли інші навіть не вміли по-людськи вбратися, ти зашнуровував черевики. А тут так мене підвів.