Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Чому ви так вважаєте?

— Як чому? Я знаю його… два, так, два місяці. Він, як би вам пояснити, він дуже… боїться, що хтось його пожаліє. Він буде вам в очі говорити капості, але водночас намагатиметься хоч чимось бути вам корисним. На нього не можна ображатися… Віра — так вона за ним просто пропадає, а діти, вони ж усе відчувають. Я розумію, що почуття не мають ніякого стосунку до справи…

— Ні-ні, все дуже цікаво, продовжуйте.

— Ви не бачили, якими очима він дивився на Ігоря Васильовича. Мені здається, що… якби Ігор Васильович зажадав від нього вмерти в тій же хвилині, він би тільки запитав, у який спосіб це краще зробити.

— Вам не здається це дивним?

— Можливо. Але коли я його сьогодні побачила, він нагадав мені мого сина… коли Богдан лежав при смерті. Я аж пере лякалась, розгубилась… не знала, що маю для нього зробити. Він же не прийме допомоги від будь-кого, а мені… так стало шкода його, що коли він пішов, я довго стояла і дивилась йому услід… Вибачте, я не плакала, відколи поховала сина.

— Дякую за розповідь.

— Але я нічого вам до пуття і не сказала…

— Навпаки, ви дуже допомогли… слідству.

«День третій». Андрій закрив блокнота і саме вчасно підвів очі. Антон Федорович вийшов з тролейбуса, підняв комір куртки і, не оглядаючись, попростував до пішохідного переходу.

Хоч що кажіть, а людина без машини має не такий солідний вигляд.

— Як справи, Антоне Федоровичу?

— Андрій? Звідки ви тут узялися?

— Я тут…кх… гуляю. Можна вас запитати?

Чи всі тепер при зустрічі з ним відводитимуть очі, чи це минеться?

— Що сталося? Я від небоги їду і…

Ясно, хочете відпочити, прийняти ванну, чаю з малиною попити…

«Дався тобі той чай!»

— Я не затримаю вас…кх…довго.

— Що з вашим голосом?