Розділ «Анна Хома Репетитор»

„Усі хвороби від нервів, тільки СНІД від задоволення“, — заспокоює він себе, вичікуючи, коли відчинять останні двері, що перешкоджають доступу до волі. Тоді він зможе зосередитись і… і подумати. На яку тему — це вже інше питання.

Повільно, нестерпно повільно ці двері відчиняються… і адвокат одразу націлюється брелком на білий „Опель“, забувши, що фея, за ідеєю казки, має все достеменно пояснити бідолашній небозі, перш ніж зникнути. Машина радісно кумкає йому назустріч.

— Вас прислав Славко? — цікавиться Андрій.

— Хто такий? — кидає адвокат через плече, шпурляючи свого кейса на заднє сидіння. З усього видно, навіть гадки не мав запросити бідного родича до карети.

Виявляється, від надлишку свіжого повітря й волі теж може поморочитись у голові.

— Ярослав Семенович Білий, — уточнює Андрій і, щоб не впасти, привалюється до ринви. — Або його двоюрідний брат…

— Знаю, — бовкає адвокат, хряскає дверцятами і акуратно вирулює на проїжджу частину.

Андрій ледве стримується, щоб не попрохати підвезти його. Від газової завіси, що оповиває його наостанок, робиться геть паскудно.

Вузенька вуличка, заставлена автомобілями МВС, стрімко звертає униз, а вищерблені кам’яні плити тротуару зовсім не допомагають пересуватися.

„Я не згоден з вашою казкою“, — зціплює він зуби, силоміць відбиваючись від спомину про позавчорашню… чи, може, вчорашню ніч.

У казці ніхто не залишає немічних героїв самотою посеред недоброго світу, населеного різними придурками.

Спазм виявляється настільки сильним, що, якби напередодні він щось з’їв, це „щось“ уже було б на тротуарі. Кілька перехожих квапляться перейти на другий бік вулиці.

Спомин не збирається переходити на другий бік вулиці. Стоїть поруч, притримуючи за лікоть і пильно вдивляючись впалими очима.

А перед очима стирчать ножі.

„День другий“. Заголовок вийшов поквапливий, обнадійливий і… що не каліграфічний, то факт.

Як казали його перша вчителька: „І що ти, Андрусику, будеш робив, коли тебе візьмуть до армії? Мама ж твоїх листів не прочитає, дитиночко“.

Андрусик виріс, але до армії не потрапив. Не набрав мінімуму необхідної ваги. І певно, вже не встигне набрати.

Ну до чого ж паскудний характер! Щоб відмазатись від армії, люди тисячі вивалюють, а йому так легко зійшла ця біда з рук, — мав би ридати від щастя.

„А ти, дитиночко, у чорний гумор вдарився“.

„Більше не буду“, — пообіцяв він своїй першій вчительці, сховав блокнот, допив шпарку каву і пірнув у сіру мжичку.