Розділ «Анна Хома Репетитор»

Вона поправила зачіску, не зводячи з нього очей. І раптом…

— Богданівна мене вб’є. А, переживу! Ваш знайомий все ще на апараті штучного дихання, але пробує дихати сам. Кардіограма не найкраща, у нього панкардит, гарячка не спадає. Дренаж з черевної порожнини, можливо, заберуть на тому тижні. Він приходить до тями уривками і одразу засинає. У його палаті окремі цілодобові чати, більше нікого навіть з медперсоналу не впускають. Здається, навіть слідчого витурили. Про шанси мене не питайте, у нас трапляються усякі дива: оживають ті, яких вже списали, і вмирають люди, ще вчора цілком здорові. Але… не втрачайте надії.

Виходить, вона його пожаліла, але чомусь ця жалість не нагадувала прокисаючого молока на денці котячої мисочки.

— Олена? — спробував він.

Вона подивовано озирнулася.

— Хіба ми знайомі?

Він кивнув головою. Вгадати ім’я — це непогано.

— Я не пам…

— Людо! — донісся з глибини відділення гучний крик. — Ти чому не на робочому місці?!

— Вже йду! — Але зиркнувши на нього, затрималася. Піднесла руку до впорядкованої зачіски. — Ми не знайомі? Ой! Розумієте, мені так подобається ім’я Олена, що я інколи називаюся ним. Ну, коли знайомлюсь, наприклад. Але ми ж не знайомі… здається.

Він знову кивнув. Вгадати мрію — теж незле.

— Людо!!

— Дякую, — кивнув він утретє.

— На здоров’я, — дещо спантеличено відповіли йому.

…Що вона про нього подумала? Якийсь клоун, що постійно не до ладу киває головою.

Андрій витяг аспірин, розпакував дві пігулки, вкинув до рота і, майже не скривившись, розжував.

Надворі теж трохи розвиднілось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися.

Вони зустрілися на довжелезних сходах. Обоє — по вуха у власних клопотах.

Остап завершував підйом, Андрій розпочинав спуск.

Зустрілись — і обидва завмерли.