Розділ «2»

Я й согласилася.

Приходимо до нього додому, а там усе под старіну — ну, не дуже давню, а так, післявоєнну. І фотки з фронта, і томікі Леніна, і всьо таке комуністічеське.

Процедура оглядин моєї «дєвочкі» була дуже простою.

Він поклав мене на діван, підклав подушку під голову, а сам став роздивляцця. І знову ж таки, без нікаких послєдствій.

Він чесно купив мені кохточку, яку я захотіла. Так я стала приходити до нього кажної суботи, а кажної неділі він купляв мені шось у мій гардіроб.

І так длілось кілька місяців. І всьо було б в ажурі, якби дівки на базарі не запримітили: раньше, Галько, твій гардіроб був у стилі ретро, а тепер кажного тижня обновки! Признавайся: хто в тебе є? Особенно Нінка, та, шо сільодку продає, заінтересувалася.

Я, дурна, й розказала все, як на духу. Дівки посміялись і забули. А от Нінка — нє.

От якось я послі очередного партійного ісслєдованія повела Санича (так його звали) на базар, вибрала сподницю, а він мені й заявля:

— Галочка, у мєня сєгодня на ето нє хватіт дєнєг, вибєрі сєбє што-нібудь подєшевлє…

Я й оком не моргнула. Понімаю: усьо-таки він пінсіонєр, а не міліонєр, к сожалєнію. Я тоді ше й не запідозрила нічого лихого.

А в слєдующу суботу лежу собі на діванчику, розставивши поширше ноги, шоб йому вдобніше було розглядать, а він вдруг заявля:

— А чіво у тєбя она такая толстая?

Я не врубилася:

— Хто, — питаю, — товста?

— Как кто? Дєвочка!

Я мало не вдавилася чупа чупсом, яким усігда запасалася на суботу.

— Та не товста вона. Нормальна, — кажу.

А він мені на те:

— А вот у Ніночкі худєє…

І тут я усьо пойняла. Сука Нінка! Одбила в мене кавалера! А цей старий большевік — не падло? Га? Проміняв мене на Нінку, шо воняє сільодкою! А може, думаю, тому він і проміняв мене на неї?