Розділ «2»

Чесно говоря, я існачала не врубилася, хотіла крикнуть: шо за казьол тут переді мною уніжаєцця? — аж він мене опередив і закричав на всю залу:

— Мінетія! Мінетія!

А по залу пішло ехо: «Мінет і я! Мінет і я!»

Тут я заволнувалася не на шутку. Я вобше-то чула це слово, та не ждала, шо хтось потребує од мене ту гадость дєлать. Я вже хотіла була з усього розмаху дати нахалу по пиці, як тут неожидано прозріла. Дивлюсь, а передо мною знакома рожа. Я завмерла: не може бути… Це ж…

— Я ж твій Осрісіс, невже ти мене не пізнала?

— Познала, познала! — успокоїла я мужика в золотому шльомі, а сама думаю: чого це Пашка-брігадір рішив устроїть карнавал і наді мною так поіздівацця?

Тут піднявся Осрісіс з колін і повів мене, вроді прінцесу, до свого золотого трона. Я, канєшно, так і горіла, шоб його разоблачить, думала, шо він розігрує мене і шо в дєйствітєльності він Пашка-брігадір, а не цар Осрісіс, та було якось невдобно: навколо стіко людей, і всі в золотих платтях та золотих украшеніях. Не хотілося виглядіть дурочкою з пєрєулочка. Батяня мене колись учив: як не знаєш, шо умне сказати, лучче промовч. От я рішила помовчати, а висказати все Пашці в постелі.

Сіла я на трон і, знаєте, шо? Я почуствовала себе бєлим человєком. Мимо мене проходили вервечкою люде, робили мені поклони, виказували знаки глубокого уваженія. У селі в нас такого нема. У нас село отстале, грубе, шо гріха таїть — я й сама така була. А тут мене від того людського уваженія так пройняло, так захотілося хоч трохи побуть уважаємою женщиною, царицею… От тіко мені моє ім’я не наравилося. Вульгарне какесь… Хотя у царя не лучче…

Я покосилася на Осрісіса: а він, оказуєцця, не зводив з мене влюбльонних очей. І стіко желанія було в них, стіко страсті… аж мені захотілося бистріше в його спальні опиницця. Я опустила очі на його нижню часть тєла, і зразу пойняла: у нього такі самі желанія — з-під туніки мєдлєнно, но увєрєнно припіднімався великий продовгуватий предмет, надуваючи у нижній часті туніки стойку турістічеську палатку.

Я так розфілювалася, шо стала мєдлєнно, но увєрєнно потіть…

А тут, як на зло, процесія нікак не кончаєцця. Все йдуть і йдуть, окаянні скіхви, все кланяюцця і кланяюцця… Аж надоїло. Їй-бо! Не для того ж я сюди приперлася, в конці то концов!..

Так я думала і філювалася, а коли я філююся, то потію ше більше. От я сижу і думаю, думаю і філююся, філююся і все більше потію і потію!.. Чую, як мій запах уже мені самій баки забиває, а шо вже казать про Осрісіса! Я мельком зиркнула на нього, аж бачу: він своїм носом круть, низдрі дрижать, вдихають запахи, шо йдуть з мого боку. Ну, думаю, капєц котьонку! Чи схоче його царське величество з такою вонючкою спать? Аж придивляюся — а наблюдатєльность вобше-то мій коньок — так от, придивляюся і бачу, дівчонки, шо Осрісіс од мого запаху тєла просто балдіє! Звращенець якийсь! Але я не осуждала, даже наоборіт — обрадувалася, це ж мені на руку!

Ждала конця церемонії, ждала, пока не дождалася: так, звиняюся, сцять захотіла, шо аж в очах мені потемніло! Єлі не зомліла: золотий костюм жме, не дає дихать… Щас умру! — думаю. Аж тут — слава тобі, Господи! — коли мені вже замурмедило, почула я звук удару золотої палиці об золотий пол. Це мій цар Осрісіс так зробив. Я з переляку єлі не всралася, не всцялася і не похлинулася одновременно. А потом од радості єлі не вмерла: значить, той дебільний церемоніал уже кончився!

І тут, дівчонки, начинаєцця саме інтересне. Повів мене мій Осрісіс у спальню. Я ж думала, шо він дасть мені подготовицця — попісять, покакать, помицця, подмицця, подушицця… Але не на того напала! Я йому мігами намікаю, мовляв, де у вас тут удобства? А він і слухать не хоче, суне на мене усім тілом… Я одступаю, махаю руками, мовляв, зара’ напудю в штани, а йому — по цимбалах: шаг за шагом підступає, а главне, дівчонки… отой шалашик на туніці в тому самому місці, — ну, понімаєте, в самому главному місці, — вже надувся до неймовєрних размєрів! Мені, канєшно, було інтересно, шо ж там — під шалашиком? Але, чесно говоря, сцять хотілося більше.

— Мінетія! — заревів Осрісіс голосом, від якого здригнулося не тіко підземне царство, а й уся Куряча гірка, і всі наші Підгуляївці.

Я стала на місці, як вкопана.

І тут… він льогким двіженієм руки… знімає, — нє, не знімає… здирає з себе туніку… А там…

Нє, дівчонки, не могу… Дайте води ковтнути!

А там, дівчонки, таке… таке!.. Велике, безразмєрне… А главне… Ну, як би вам розтовкмачити популярно? Там — коробка передач на трахторі, тіко золота! А під нею два золотих яйця… страусячі…

Як я в’явила собі, шо це золоте одоробло щас може мені встромицця помєжду ног і надавить на мій мочовий пузир, а ті золоті яйця начнуть шльопати мене по сраці, то я собі не позавидувала… Я пойняла: не зря його жінку звать Мінетія… Вже лучче ота гидота, чим такі фізічеські спитанія! Подумала я так — усе це пролетіло в моїй голові за одну сікунду — і… стала я од його тікать. Кинулася в одні двері — одкриті, я туди — шасть, потом у другі, треті… Не знаю, скіко я так бігла, знаю, шо бігла, аж пока не попала в таку маленьку кладовку. Я туди-сюди… Дивлюсь — нема більше дверей. Значить, це глухий кут. Значить, це така пастка! Капкан спеціательно для мене!