Розділ «1»

— Ходи до нас, доню! — гука мене батя, а мене при виді тої сулії потягнуло на Ригу: я закрила рота і з отвращенієм вибігла із хати. Де їм знати, шо у мене після вихалки морська болєзнь!

І оп’ять-таки получила одобрєніє від Мумрікова: він-то подумав, шо я пітаю чуство глубокого отвращенія до самогонки усігда!

— Галько, ану йди-но сюди, кому сказав! — знову гаркнув батько. — Он Сашик просить у мене твою руку і серце. Шо йому сказать?

— Скажи, шо рука і серце мені самій пригодятьця! — одказую із-за дверей.

Батько розреготався:

— Шутніца ти моя, ну йди сюди, не стісняйся!

— Приберіть сулію з водярою, я й зайду!

— Та приберу, приберу!

Захожу я і шукаю очима піч, шоб поколупати. Так роблять чесні українські дівчата. А в нас же її одвіку й не було! Шо робить?

— Так от, Сашику, — почав тим часом батя. — По частям (то єсть руку й серце) свою дочку не подаю. Тільки полностью. То єсть всю одразу!

Мумріков існачала не врубився, а потім засміявся.

Я, як і годиться порядошній дівчині, покрасніла і закашлялася.

— Тільки в мене є одна умова! — як Пилип з конопель вискочив Мумріков.

Ми з батьком вирячили очі: от хамло! У нього ше є «умова»!

— Я хочу, щоб усе було, як на справжньому сільському весіллі — з усіма звичаями і піснями!

От тобі й на! Та де ж ми йому у двадцять першому віці знайдемо у наших Підгуляївцях, геть-чисто задурманених колгоспною дєйствітєльностю, весільні звичаї і пісні?

Однак лицьом у гразь нам падать було не з руки. Першим отямився батя:

— Та в нас такі звичаї! Такі… як воно там… такі архаїчеські, пошти язичеські!

— Правда? — зрадів Сашик.

— Та шоб мені очі повилазили! — поклявся батя і дурне зробив.