Розділ «1»

І, падло таке, розреготався! А за ним оба Миколи — дядько й кум. А за ними — і архіологи.

Вобшем, отак мене й засватали.

Ну, а потім нада було свайбу гуляти. Ох, дівчонки, така морока з тими звичаями!

Позор, та й годі!

Вобшем, у четвер пішли по селу приглашать на свайбу. Так полагаєцця. Шоб ви знали, дівчонки, мо’, й вам знадобицця. Так от. Приглашать на свайбу нада торжественно. Не так, як тепер — по тіліхвону або откриткою з золотими кольцями. Це не то. Бо як ти ідеш по селу — в народному костюмі, з лєнтами — всі наче участвують в твоїй судьбі і благословляють.

Ну, про благословєніє моїх односельців Мумріков, канєшно, трохи преувєлічив, не дуже-то раділи в селі, шо я собі такого пошти прохвєсора одхватила, та нічо’. Все одно харашо. Батяні даже понаравилося.

Список гостей у нас був невеличкий — економ-клас, — ми з Мумріковим за часок і справилися. Вже повертали додому, аж тут мене ждав первий сюприз. Дивлюся:, Мумріков відхилився од маршруту. І не просто відхилився, а ще й в опасну зону — до хати Брігадіра.

Я заволнувалася і кажу йому:

— Мумріков, а ви куда?

— Хочу попросити Павла Миколайовича стати моїм боярином.

— Шо-шо?

— У вас це називається боярин чи старший дружко?

— Шо-шо?

— Квіточко моя, ти, головне, не хвилюйся!

— А я й не філююся! Просто мені кажецця, шо вам би більше підійшли за дружка хтось із ваших архіологів!

— Ні, сонечко, вони ненадійні! Бачила, ми мало сватання не провалили. А тут серйозна справа. На все життя!

— Мо’,нетра?

— Треба, кицюню, треба!

В’являєте, яке западло!

— Мені погано! — сказала я і здєлала від, шо млію.