Розділ «Частина четверта Хмара»

За час, поки Ванда Мостовська сиділа всередині, вона встигла просякнути погребом. Руки не звільнили, проте зв’язали спереду, мабуть, щоб могла їсти. Аби скрутили їх за спиною, довелося б, мабуть, стукати знизу головою.

Допоміг вибратися.

Якийсь час чоловік та жінка, українець із Полтавщини та полька, мовчки дивилися одне на одного, не знаючи, кому чого від кого чекати.

Пошукавши й знайшовши ножа, Коломієць розітнув пута.

– Сюди прийдуть, – промовив він, після паузи додав: – Скоро.

– Тобі що з того? – зиркнула спідлоба Ванда, розтираючи затерплі зап’ястки.

– Мені нічого. Тебе можуть закрити разом із німцями та… – ледь стримався, аби не сказати «нашими», навіть трохи прикусив нижню губу, – …радянськими… совіцькими партизанами. Усім сподобається. Буде повний комплект. Забава.

– Паскудство.

– Війна.

Ванда обсмикнула спідницю й зовсім мирним жестом спробувала дати розкуйовдженому брудному волоссю бодай якийсь лад.

– Ти поведеш мене туди?

– Я виведу тебе звідси. Поки ще можна.

– Dlaczego?

– Сам не знаю, – Коломієць знизав плечима. – Нехай я буду дурний.

– Я вивезла тебе раз. Ти пустив мене раз. Тепер чому?

– Будеш мені винна. Колись віддаси борг.

– Не люблю боргів.

– Доведеться.

Давши нарешті спокій волоссю, Ванда пішла з хати. Уже у дверях згадала про обережність, визирнула, покрутила головою, мовила сама до себе:

– Можна.