Розділ «Частина четверта Хмара»

Намагаючись далі триматися так, Максим відійшов від гурту. Дійшов до найближчої вулиці. А звернувши на неї та зникнувши з людських очей, не стримався – побіг, закинувши на ходу автомат Хмари на плече. Орієнтувався в Гніздянах уже досить добре, тож не блукав, швидко дістався околиці, ріжучи шлях там, де виходило, дворами й городами. Минувши так, серед іншого, кілька закритих димом хат, біля яких вовтузилися погорільці, Коломієць опинився біля двору вдови Ксені Савчучки.

Перше, на що наткнувся у дворі, мало не перечепившись, – мертве тіло Дмитра Зубова.

Труп лежав на боці, і хоч Максим його впізнав, гидував торкатися руками – перевернув ногою. У Зуба влучило відразу кілька куль. Стрілець бив не купно, влучав, вочевидь, через те, що бив із близької відстані. Укотре згадавши службовий досвід, Коломієць зрозумів – у Зубова стріляли на бігу. Глянувши перед собою, побачив розчахнуті двері хати, що не віщувало нічого доброго: адже господиня вже мала вийти. Нахмуривши брови, Максим про всяк випадок скинув автомат із плеча, узяв напереваги, перетнув подвір’я, ступив на ґанок.

– Ксеню! – крикнув так голосно, як міг. – Ксеню, ти там?

У відповідь спершу не почув нічого. Потім, дослухавшись – тихе скавчання, за яке прийняв дитячий плач. Опустивши зброю, аби не лякати нікого всередині, Коломієць переступив поріг.

Удова лежала на підлозі в калюжі крові, котра вже поволі почала запікатися.

У головах матері сиділи діти, десятирічний Славко незграбно, мов велику іграшку, притискав до себе восьмирічну сестричку Галю. Повернувшись до прибульця й дивлячись круглими очима, хлопчик зовсім по-дорослому сказав:

– Їх помити треба.

– Кого? – не відразу второпав Максим.

– Мамцю. Вони лежать тута брудні. Не можна так. Завжди любили, коли чисто.

Щось у всьому цьому виглядало зайвим.

Точніше – чулося.

Монотонний стукіт знизу, з льоху.

– Хто це зробив? – Коломієць кивнув на неживу.

– Той москаль, у дворі. Він тікав, як наші хлопці набігли, – на хлопчачому лиці зовсім не було сліз. – Заскочив, думав тут сховатися. Наставив на мамцю пістоля. Мамця закрила нас, почала кричати, кликати наших. Той стрельнув, ми під ліжко заховалися. А він тоді вибіг.

Далі ясно. Не знайшовши порятунку в хаті, Зуб відчайдушно рвонув на прорив, ліс же ось він, рукою подати. Та все ж не дали добігти, зупинили. Залишили труп у дворі, де впав, бо без нього клопоту вистачало. Та напевне скоро вернуться, як не бандерівці, так Ксенині сусіди.

– Будьте тут, – промовив Максим, хоч без нього зрозуміло – більше двом осиротілим дітям нема де йти окрім рідної хати. – Я когось гукну.

Вийшовши до сіней, про всяк випадок причинив за собою двері. Нахилився, поторсав клямку на ляді, що закривала ззовні льох. Добре, хоч замок не повісили, довелося б більше морочитись…

Відсунув клямку, відкинув ляду. Униз вела міцна дерев’яна драбина.

– Вилазь.