Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

Вона опустила очі й судомно ковтнула слину.

Правильний поворот наліво чи направо?

— Сподівалася, болю зовсім не буде? — він насмішкувато глянув на неї. — Ось бачиш, волієш чути брехню. Прагнеш брехні, наче знеболювального, брехати собі до останнього подиху, що не відчуєш нічого. Так легше. Брехати собі, що не боїшся. Так легше. Але попросила правди, тож скажу тобі правду, бо знаю: насправді прагнеш її. Після моїх слів тобі стане моторошно. Біль буде. Сильний. Різкий. Коли лезо увійде в шию. Маєш підготувати себе до того. Не знаю, скільки він триватиме. Там, по той бік, час тече інакше. Можливо, мить. Але ця мить може видатися вічністю. Отже, спробуй якнайшвидше піти з тіла. Якщо зможеш, до удару. Це єдиний шлях не відчути болю. Але, яким би сильним не був той біль, він останній. У цьому житті. Хочеш більше не відчувати болю — не повертайся. Матимеш вибір. Обери для себе найкраще. Там, куди можеш піти, болю не буде. Більше ніколи. Тільки абсолютне світло або абсолютна темрява. Але й там, і там будеш щасливою. Ніхто тут не потребує твого повернення. А найгірше зашкодиш собі. Затям це гарненько.

Тут немає правильного й неправильного.

— Усе одно повернуся, — вперто прошепотіла вона.

Вона знайде вихід.

— Навіщо? Заради нього? — запитав він глузливо.

Вона стрепенулася.

— Заради кого? — спробувала незграбно вдати здивування.

Заради них.

— Боже, — зітхнув він, — заради Еріка.

Хто це «вони»?

Подивилася на нього.

Повинна знайти їх!

— Сподівалася, ми нічого не знали? Бачу, як ти чекаєш на нього. Щоп’ять хвилин на двері позираєш. І боїшся його приходу. І не знаєш, чого жахатися більше — смерті, його появи чи непояви. Бачиш, усе просто. А є ще одна правда. Гірша за правду про біль. Правда в тім, що не потребує він тебе. Прийде він, чи ні. Це така довга історія. Щоразу в очах кожної бачу його ім’я. Написане кров’ю. На кожній — однаковий одяг. Підібраний ним. Це його робота. Так само, як моя, — забрати в тебе життя. Щоразу повторюється одна й та сама історія. Для тебе цей удар, напевно, страшніший за той, якого завдам тобі пізніше. Але ж не хочеш помирати в брехні?

Зачекайте, до чого тут «вони»? Є тільки він. Вона пропустила щось. Повинна повернутися.

Крізь природну блідість її шкіри й тієї, що приєдналася до неї, — блідості втоми і страху, стала проступати третя. Вона відчула, як живою опускають у землю, забувши вбити. Не дихати більше.

— Мені шкода, — продовжував засипати її землею чоловік навпроти, — ти подумала, наче для когось означаєш більше за інших. Ти ні для кого нічого не означаєш. Такі спектаклі розігруються тут щоразу. Від решти відрізняєшся хіба що бажанням правди і, розуміючи це, надаю тобі останній привілей — дозволяю померти не так, як усі. Думала ж про попередніх. Про тих, хто спав до тебе на твоєму ліжку, а відтак приходив сюди лиш для того, аби лягти на останнє дерев’яне ліжко, яке пропоную їм я. От і вся відмінність. Завтра привезуть наступного. Твоє тіло ще перебуватиме тут, кров твоя ще не висохне, а інший поселиться в твоїй кімнаті. Так само, як поселилася в ній ти. Вічне коло. Ще одне жертвопринесення. Ще один удар. От і все.

Вони — твої мертві.

От.