Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

Відчула, він піднімає її з колін.

— Гру ще не закінчено, — розвернув її обличчям до себе, — хотів показати тобі, що чекатиме на нас у кінці, але поки ще не кінець. Ходімо звідси. Ще не час.

Вимкнув світло, вивів її з кімнати.

Вона знає шлях.

Знову сиділи один навпроти одного. Щоб якось виправдати мовчання, взяла цигарку.

Запалили.

Палила незугарно, радше, випускаючи дим назовні, аніж вдихаючи в себе. Намагалася осмислити. Дозволили торкнутися смерті, але увійти — ні. Нарешті побачила, що чекає. На неї. До найменших подробиць. Нарешті допустили до кімнати, куди свідомість давно поривалася, вимагаючи очевидності, визначеності. Залишалося опуститися трохи нижче, покласти підборіддя і плечі у відведені для них заглибини. Тієї миті відчувала абсолютний спокій і готовність до того, що їй призначили. «Чому, — питала вона себе, навіть не помічаючи, що кусає губи, — він не завдав удару? Не дозволив усьому закінчитися? Вона б лежала спокійно, не чинила опору, не перешкоджала йому, майже нічого б не боялася. Хоча, можливо, так їй лише здавалося».

Із лабіринту немає виходу.

Тепер вона знає.

— У тебе знову виникли питання? — почула спокійний голос. — Розмірковуєш, чому я все не закінчив?

Є вона.

— Так, — зважилася глянути йому в очі. Запанувала тиша. Він притримував паузу, наче випробовуючи її.

Є Мінотавр.

— Казав, ти не готова. Повинна розуміти, що відбувається, а не усвідомлюєш. Такі правила. Не потребуємо жертв із зав'язаними очима. Залишаємо це людському правосуддю. Хотіла ж, щоб розв’язав тобі очі? Більш того — хотіла прийняти удар, дивлячись мені в очі? — пильно глянув на неї, і вона прочитала в його погляді знання. — Надаю тобі можливість. Але за правду мусимо платити. Ніколи ж бо не відмовлялася платити. Пам’ятаєш зустріч з істотою, яка ініціювала тебе? Тобі запропонували брехню, запропонували померти із зав’язаними очима, нічого не розуміючи, але з вірою, що тебе люблять, що світ наповнений світлом. Вмерла б світлою смертю. Навіть вірила б, що вмираєш від любові. Чи існує щось прекрасніше? Будь-хто обрав би цей шлях. Але не ти. Залишалося стати навколішки й прийняти удар. Навіть не побачила б, хто завдає його. А тепер запитуєш, чому зупинив тебе. Чому не зупинилася тоді? Нащо шукала правди? Отже, потребувала її.

Є коридор.

— Прагнула вижити, — перервала його вона.

Корида.

— Брешеш. Хотіла свободи. «І пізнаєте істину, а істина вас вільними зробить!»[13] — написано в Священних Книгах. Жадала істини, бо ані жити, ані померти без неї не здатна. Кров у тебе так тече. З такого ти поріддя. Чому ж зараз хочеш померти, як тварюка, не розуміючи нічого? Дивно.

Усе прозоро.

— Що мушу ще знати? — втомленим голосом запитала вона. — Хіба смерть не завжди одне й те саме? — повторила своє питання. — Маєш обов’язок убити мене, от і все, що маю розуміти. Підставила шию, тобі залишалося завдати удару, чого тобі ще? — вона сходила на крик.