Розділ «Юрій Будяк»

Потроху острах знов почав залазити в душу і плодив нові незрозумілі думки… Згодом він, здавалося, уже нічого не думав. Проте заснув тільки тоді, як не стало вже ніякого сумніву, що ніч минула.

З цієї ночі воно й сталося.

Удень світило сонце, були люди й служба, і пережите за ніч здавалося давнім важким сном, котрий під сонцем часто забувався зовсім. А як і траплялось иноді згадати його вдень, то згадка не викликала нічого, крім легенької усмішки.

Бувають же такі дурниці!

З вечора він теж почував себе так само, і тільки збираючись спати, помічав, як у кімнату непомітно набивалося все більше й більше чогось стороннього, чужого, до болю небажаного. То був острах.

І тоді вже день з його одноманітною суєтою здавався далеким і чарівним сном.

І чудно було, що починалося згадкою про вікно.

Він знав, що завжди так буває, коли темної ночі загасиш лямпу: густа тьма, а потім, ніби з чорної води, з пітьми несподівано виринає вікно. І ця несподіванка часто дивує. А иноді трапляється, що воно виринає якраз там, де не було ніякого вікна. Але воно являється, звичайно, з свого постійного місця, і вся штука в тім, що просто не орієнтуєшся, лягаючи.

О, він це дуже добре знав. Навіть міг би розказати з найменшими подробицями, як це все починається і відбувається.

І все таки це ніскільки не зміняло справи.

А тим часом страхи, котрі раніше влазили на якусь мить, тепер все далі простягали свої лапи, все більше гарбали ночі.

«Чорт зна, що таке! – думав він удень. – Треба взяти себе в руки!»

«Це Бог зна що! – думав він уночі і брав себе в руки. Але нічого не виходило крім того, що вже було. – Просто я хворий… і нерви… Та-ак… Та хоч би ж що серйозне».

Отже, те, що вранці розвівало найменші страхи і цілий день було тільки приємним, те саме вночі всіма шибками, як води, напускало страху.

Але що ж страшного у вікні?

І іменно тим, що само по собі воно не мало і крихти страшного, – іменно тим і викликало німі й липкі і ще тяжчі своєю незрозумілістю страхи.

Тепер уже часто і вдень нічні тіні не розлучалися з ним. Вони, здавалося, набивались у найменші складки одежі і завжди і всюди були з ним. Він був певний, що це так і було. Бо коли йому траплялося навіть удень зостатися десь самому серед нерухомої тиші, зараз же, мабуть, чи не з кожного рубця виповзали отруйні запахи-звуки, лізли в ніс і вуха і віяли по тілі гостреньким сніжком.

І з напруженням хворого почав дослухатися він до кожного слова, до кожного звуку, котрі хоч трохи ховали в собі незрозумілого, таємничого.

І коли заходили балачки про якийсь грабунок, про якесь убивство, він слухав надзвичайно уважно. Здавалося, що цікавішого він ніколи не чув.

А потім розказував сам.