Розділ «Гнат Хоткевич»

Я ввесь переповнився одним бажанням – бачити її. Коли існує воля, напруження волі, коли існує найбільше надлюдське напруження волі – то оце саме було воно.

В хаті було абсолютно темно. Я лежав з одкритими очима і нараз… якесь невідоме мені почуття почало заволодівати мною… Трепіт пройшов по всіх моїх членах. Спочатку менший, дрібний, далі дужче, і аж нарешті мене почало трусити, як в епілепсії. У вухах чувся якийсь шум, що теж ріс, ріс, потім розрішався в якийсь самотній акорд. Мить одну була тиша, потім знову розпочинався шум, знову ріс, знову розрішався. Мені стало холодно, мовби я підіймався бистро-бистро в повітря…

В стіні біля моєї голови почулося два стуки… Я весь завмер і переставав дихати… Потім ще два в стелі… і знов два біля моєї голови…

…І тихий якийсь подув пронісся… мов легкий-легкий ледве чутний вітер. Кімната наповнилася блакитним, хвилястим туманом, в якому щезли стіни.

Потім ніжні звуки пролетіли в повітрі, мов сістри[29] заграли в єгипетському храмі, і… серед туману, в неясній авреолі, я вбачив… руку Білої…

…вона хвилювалася в своїх контурах, то наближалася до мене, то відходила в просторінь, і око не встигло схопити неясних рис.

– О, Біла, – беззвучно молив я пересохлими устами. – Невже я не достоїн бачити тебе всю?

Та, мабуть, то було ще неможливо. Тільки руки наближалися до мене майже до обличчя, аж я простягнув губи, щоб поцілувати, та вона віддалилася й щезла зовсім.

І все щезло. Зостався я сам, але з безмежною радістю, з утоленою мольбою, з душею переповненою сяйвом, кличами тріюмфальними. О, тепер я знав, що варто жити!

А настав ранок – першою фігурою, що я бачив, був Агамемнон. Він прийшов сказати мені, що дядько хоче балакати зі мною.

Ха! Але я не хочу балакати з ним!

– Потім мій господин звелів далі сказати, що ви можете жити в замку, скільки схочете.

Ні. Я буду жити, скільки маю право по умові. Він не купить цим мого мовчання, бо й так буду мовчати. Нарешті мені набридла ця торгівля й я крикнув:

– Ах, та дайте мені спокій, і я подарую вам усі ваші злодійства й злодійства всієї землі!

І з тієї пам’ятної ночі ще раз змінилося моє життя, почалася ще нова його ера. Зрештою, це не можна й назвати життям, бо цьому й назви нема на людській мові. Люди не знали таких форм, то не утворили й слова.

Матеріалізація Білої скоро стала повною. Біла приходила до мене ніби жива, але тепер нам можна було цілком не боятися ні дядька, ні Харона, ні кого б там не було на світі. Вона сідала в моє крісло, я містився біля її ніг, і цілі ночі, цілі ночі ми говорили удвох. Я не чув її слів органом слуху, але відчував їх краще, ніж тоді, якби чув. І так було ліпше нам обом. Ще за життя не раз казала Біла, що звичайний спосіб порозуміння за поміччю слів не задовольняє її. Тепер ми порозумівалися инакше, повніше й досконаліше.

– Я дух, – говорила вона мені, – й тому ти моєї суті не можеш зрозуміти тепер своєю обмеженою свідомістю. І для того, щоб бути ясною й доступною хоч одному з твоїх органів, я повинна насилувати себе втіленням у ту чи иньшу форму. Втілення одразу в дві було б тяжким для мене й тим скорочувалась би для мене можливість появлення в формах просторіні й часу. Але, на щастя, ти маєш одну велику змогу – користуючи з одного якого органа, почувати рух другого, або навіть усіх. От, бачачи мене, ти вже й чуєш – це добре. Міг би навпаки.

– Біла! Але потреба матеріялізації все ж відбирає тобі силу. То, може, я міг би обмежити повноту своїх вражінь, аби тільки довше бути з тобою?…

– Ні. Коли ти перестанеш мене бачити, то більше й не вчуєш мене. Хочеш, я покажу тобі зараз! Я буду тут, але позбавлюся матеріальних форм, і ти більше не почуєш мене.

І вона щезла у тьмі й тиші ночі. Потім чулося: «Закрий очі». Я закривав і знову бачив Білу, її прекрасне лице, очі.