Розділ «Гнат Хоткевич»

А тут?! Установити безперервний зв’язок між собою і всім необ’ятним відомим і невідомим, видимим і невидимим світом! Бачити тут нитку, що йде від моєї душі до всіх вселенських душ, до всього, що існує! Знати, що я можу скупчити всю мою енергію нервову в любому пункті вселенної, навіть у необтяженому матерією – о, як це безконечно! І я молюся перед тою безконечністю!

Кожний прожитий день, кожна прочитана книжка розкривали передо мною нові безодні знання й змушували все нижче й нижче клонити коліна перед незрозуміло-величним запасом таємних ще сил людського «я». Мене тільки – не обурювало, а смішило скоріше одно: як це людям подобається навішувати ярлики. Навісить – і заспокоїться, неначе вже пізнав. А хіба ж не все одно, як назвати силу проявлення – чи начисто фізичною, чи психодинамічною, ектенічною, одичною, магічною, чи ще якою? Важно, що вона існує, що вона єсть у тобі, в мені, в тій павутинці, що он бачу я на рожевому кущі у вікні. Не будемо тратити часу на відшукання назв. Облишмо це будучим технікам, тим, що на базарі будуть колись користати з нашого винаходу.

А я хочу тільки знати. І я знаю.

Знаю, що все існує подвійно. Все. І я, і ти, і отой кінь, що везе зараз бочку з водою у двір, і сама бочка. Суть звичайні матеріяльні форми, а побіч них суть і иньші, флюїдичні, особливі (хоча і вони можуть иноді мати ознаки матеріальної структури). Перші я пізнаю звичайними п’ятьма своїми чуттями, а другі пізнаються тими чуттями тільки віддалеки, неясно й неповно, і треба ще віднайти в організмі, виховати в людині спеціяльні здібності для повного уловлення явищ флюїдичного порядку. Ми знаємо передачу власної мислі лише словом, письменом, взагалі фізичними засобами, передача ж чуття – то ще не розрішене завдання і навіть, як дехто каже, зовсім неможливе до розв’язання, як квадратура кола. А я цілком ясно бачу тепер, що існують тисячі засобів передачі мислі без найменшого дотику й письмен, в неприсутності об’єкта – як угодно. Що ж до чуття, того ніжного плоду небес, що невідомим чином упав на землю й здивував земнорідних своєю незрозумілістю – то воно може бути переданим і зменшеним, і збільшеним, білим, чорним і яким тільки захоче передати моя воля.

І могутнім я чув себе в такі хвилини. Могутнім, як істота, що самим уже актом родження на світ дістала велику змогу єднання з безконечністю. Які широкі перспективи розкривалися тоді перед моїм духовним зором! Які глибини, які тайни! А скільки роботи, скільки нових наук, руху вперед незнаними ще, неходженими й незаходженими шляхами! І рух той – без кінця! За одною новоодкритою просторінню знання вже одразу видно тисячі других, ще більше таємних і цікавих – і нема кінця їм! Нема кінця знання людини, як нема межі просторіні, нема смерти часу. Бо людина – сама і просторінь, і час. Може існувати в них і без них, може брати їх для своєї потреби, а може й не брати. Бо чоловік – частина природи, атом вселенної та, як вона, безконечний.

І все це божевільною радістю наповняло мою душу. Я благословляв грядущий день знання й чув сплески могутніх сил у собі. Вони рвалися на волю, хотіли втілення. Я прямо божеволів, повторюючи дивно могутню фразу великої людини: «Дайте мені точку опертя – і я переверну землю». А я чув у собі силу перевернути світ цілий без жодного пункту підпори!

Нема вогнищ, зникла інквізиція, не можна вже правовірним людям науки й мистецтва повісити свого єретика-собрата на площі, але хіба не можна вигадати тисячі иньших тортур? Хіба тепер не палять у полум’ї безглуздої критики, хіба не розпинають на вселюдське позорище всякого провозвісника істини, коли його правда не дістала ще патенту? Хіба не бачимо ми й зараз ученого кривляння, не чуємо ученого реготу над тим, чого «учені» не знають і до чого «учені» не підходили серйозно? Ніхто з них не стане провадити дослідів з елєктричною машиною в пересиченій водяною парою атмосфері, а між тим безконечно тонші, тендітніші досліди проявлення медіюмічної сили вони думають провадити без усякої моральної підготовки, в брутальній обстановці власного скептицизму, не розуміючи навіть того, що психічна сила грубого недовір’я руйнує психічну силу медіюма. Що сказали б вони про свого товариша, який, працюючи над спектрами, схопив би нараз молоток і луснув ним по призмі? А на медіюмічному сеансі, коли медіюмові ціною надзвичайних зусиль удасться нарешті запанувати над атмосферою недовір’я й викликати феномен – муж науки не посоромиться схопити жінку-медіюма за ногу, аби довідатися, чи не стукає медіюм ногою. Навіть того не розуміє, що таке більш ніж нагле пробудження від сомнамбулічного сну не тільки внівець повертає дослід, а може відбитися негативно навіть на психіці медіюма.

І невже треба вважати природнім, коли попередня мучениця, істина одиниць, стільки перетерпівши від банальної «золотої середини» – сама врешті стає деспотом і затримує рух вперед? Історія дивує своєю одноманітністю, і сучасні противники великої науки не більше, як перебрані в иньші костюми члени синедріону, що розпинали Христа, академіки, що кидали до в’язниці Галілея, пекли вогнем Джіордано Бруно. Як розтовкмачити їм, що творчий дух – то ж вічно дикий несамовитий вогонь, що не треба дивуватися його дивним, може, незрозумілим на перший погляд формам, а треба уважно стежити за ними і вміти побачити там лице істини? Аж жаль стає їх, мертвих, похованих во гробах самозадоволення з відтіночком муки за ніби недосяжність мети. Просто не вміли відрізнити пшениці від полови.

А я тим часом учився. Не зле знаючи французьку й німецьку мови, я в першу ж голову прочитав усе, що міг знайти в тих літературах: і Кнукса, і Цельнера, і барона Гелленбаха, і знамениту «Книгу медіюмів» Аллана Кардека, і Максиміліяна Перті і багато иньших. Ці книги розкрили передо мною всю необмеженість мого духа, віковічність мого існування і єднання моє з душами як давно померлих, так і ненароджених людей.

Нема нічого надприроднього! Все можна зрозуміти, все можна знати – треба тільки учитись, учитись і учитись. До метафізичної проблеми треба внести математичний аналіз, в чуття – вимірення, в етер – запис. Треба тільки поважати дійсність, не ставити собі володіння істиною виключним власним монополем, а хотіти пізнавати всю безліч істин ще невідомих, ще таємних і нерозслідуваних, близьких до мрії.

Я готувався до проби зносин з потойбічнім світом і неначе забув за світ цьогобічний – а він нараз дав себе сильно знати. Більше! Змінилося усе моє життя…

Це сталося в період найбільш енергійної роботи: я вивчав англійську мову для можливости втягти до своєї скарбниці знань і те, що має література на тій мові. А я вже прочитав Траверса Ольдфільда, Роджерса, Едмонда, Леє, Гаддока, Ґреґорі й иньших. А в той же самий час я силкувався зрозуміти таємні елементи людського «я», одичні сили, його флюїдичний стан речей і т. п. Я ж хотів прийти до роботи не учнем, а рівноправним діячем, отже учився без упину.

І от раз, коли я, ввесь переповнений нечутними звуками, з очима розкритими прямо в тайну будучих знань, вибіг до саду, щоб походити по тінистих вогких алеях та подихати свіжим повітрям – нараз перестрів мене дядько.

Зупинив мене рухом руки й похмуро сказав:

– Завтра о восьмій годині вечора я приїду з дружиною. Маєш її привітати. Гадаю, що не потребую вказувати на доконечність пристойного одягу.

Повернувся на каблуках і пішов.

Я був більш як над міру здивований. Хотів щось спитати, але дядька вже не було.

Потім я опам’ятався. Що з того, що десь хтось жениться, хтось виходить заміж, когось давлять радощі, а ще когось тішить горе? Все це дрібниці. Я не розумів тоді, що то – все.

За хвилину я й забув уже про сповіщення дядька, знов обхопило мене зачудовання перед тайною сил. Я щойно прочитав, що окрім свідомого сомнамбулізму, який за свій рахунок бере той чи иньший феномен, існує ще сомнамбулізм несвідомий, коли сам медіюм відрікається від того чи иньшого явища, причиною якого все ж був він сам. Я напружено мислив над частковим автосомнамбулізмом, тобто явищем, коли медіюм силою своєї волі може виводити з сомнамбулічного сну одну якусь частину свого організму й зоставляти у сні решту. Я з захопленням дивився на результати робіт фотографа Вітті: ні він, ні иньші присутні не бачили світових феноменів, бачив їх тільки медіюм і… фотографічний апарат.

Він довів, що ті явища були реальні, а не плід розтривоженої уяви медіюма. І де вже мені було, так захопленому цікавою роботою студіювання, пам’ятати слова дядька. А коли я й пригадував їх, то з серцем: можна би, здається, дядькові й подарувати мені оті години безплідної трати часу.