Розділ «Михайло Яцків»

– Я би просила, аби стрий підписали за мене, бо я не вмію.

– Га-а, мені, дитинко, не вільно…

– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловіка нема дома.

Старий став клопотатися цією справою.

– Ніби тут є виразний адрес до тебе й я тебе прецінь знаю, але мені не вільно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маєш кого знайомого тут недалеко?… Або чекай…

Повільним кроком підійшов до замкнених дверей другої кімнати, взяв фунт з ваги і застукав:

– Бінка-а!

За кімнатою в кухні дався чути рип, до канцелярії вбігла боса дівчинка з гребінцем у волоссі.

– Підпиши отут-оо.

Дівчинка глянула на міщанку, всміхнулася й підписала.

Старий взяв виказ, втягнув[25] квоту і підписався в рубриці «Anmerkung»[26]. Кінець його назвища розплився дрібними хвилями і стрибнув хвостиком навідліт. Так вже тридцять літ на стосах наказів, посвідок і квистків, в копі запорошених книг поплив все однаковий підпис.

Міщанка поцілувала старого в руку і вийшла. Він глянув на годинник – була одинадцята. Схилився до долішньої перегороди в шафі і витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку і закусив сухим хлібом. Від літ пив у тій порі чарку, і це служило йому. Більше не заживав, бо крутилося би в голові. Закурив люльку на довгім цибусі і станув коло вікна.

До повітового міста Песиголовець вибиралася підвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував їх в капелюх, кинув капелюхом до землі і толочив ногами. Один бісився і кляв у дусі:

– A solst du kriechen auf alle Vier! (Бодай ти рачки лазив!)

Иньші звикли вже до того і дивилися байдужно.

Молодиця несла яйця в кошелі і курку. Єврей, що лютував на шевчука, молов губами слова з талмудичних чарів і горнув руками в повітрі яйця і курку до себе.

Пасажири гаркотіли з візником, він то сідав, то злазив з воза, підганяв коня на крок, задержував і вертався ще за двома пасажирами. Коли рушив з місця, над’їхала бричка з священиком. Парубок ніби потайно, але так, аби завважили, витягнув жмут сіна і кинув попри себе на дорогу, «аби їм ґешефт попсувався і фіра вгору коліссям станула». Забобонний старовірець бомкнув:

– Solst du bekimmen a Pigire!.. (Бодай на тебе хвороба найшла!).

Почмейстер день-у-день видів такі історії. Погода на світі цікавила його більше. Думав про своє жито за містечком під горою. Мав там ниву, яку перед літами купив для першої жінки. По ній лишилися два сини. Старший вже адвокатом, молодший народним учителем. Оба сухорляві, як їх покійна мати.

«Я, тату, хорий. До школи ходжу в таких черевиках, що лише пришви зверха, а сподом нога боса. Але ви не журіться. Знаю, що не маєте відки. Маю надію, що, може, дістану лекцію», – писав раз старший син.