Розділ «Михайло Яцків»

Тут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні співанки й пішов у малярську школу. Опинився між тісними мурами, як птах у клітці. І ті мури, і той студений світ довкола огрівав теплом своєї рідної матері. В чужу, темну кімнату навідувалися дитячі сни й привиди, які приніс я з далеких, рідних лісів від моєї неньки. Ті щирі приятелі – сни – гуртувалися все самотніми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у мені до мого поневоленого народу. Це була одинока відрада на чужині.

Гей, гей!.. Бувало, вибіжу до Сенюкового Олекси, сховаємося в саду, зладимо плужок із старого вістря та й оремо землю… Та Олекса давно помер, а мені так і не судилося орати своєї ниви.

Так скінчилася моя перша співанка.

Раз пастушком заблудив я в лісі, й після довгого плачу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опівночі – чудні дива снуються по смереках, місяць пускає пасма крізь гілля на пні й корчі, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, аж гомін іде по лісу.

…Рано проснувся я, і раптом мені здалося, що встаю із домовини.

Потім вийшов на подвір’я з батьком. Спитав його, як йому живеться. Він довго мовчав, а потім почав жалітися:

– Зле. Таки так зле, що годі й виказати. Сам не вмію знайти ладу в тому всьому. Нечиста сила запанувала мною… Я став за попихача, за машину, що має працювати на жінчині та Нюнькові витребеньки, а мені самому ніде навіть місця нема. В усій хаті нема одної п’яді, де б я міг спокійно сісти. І до того ж та побожна відьма вічно жалить мене, що я лише про себе дбаю. Подумай лише, як ті всі побожні потвори вміють безбожно катувати! Вони обоє з Нюньком ненавидять мене в хаті, раді б зовсім не бачити мене. Ота жінка – це петля на мою шию, це така чорна хмара, що мене морозом проймає, коли її бачу, але я не маю ніякого порятунку. Я є невільником усього: підлоги, стін, дверей, години, навіть кожної хвилини. Тут не можна стати в чоботях, там не вільно заговорити, бо Нюнько спить, там не вільно опертися, бо буде люлькою чути. Нічого мені не вільно. Мене на кожному кроці обгортає страх, я власної тіні боюсь… Ходив я до адвоката, гадав, що дістану розвід, але він сказав, що розводи дають лише великим панам, а хлоп навіть думати про це не може. Завинив я сам через свій нерозум, дав обмотати себе, та й годі. Взяв собі жінку не під пару, а гадав, що буде така, як перша…

Стежкою, садами вийшли ми на цвинтар, до материної могили.

Було тихо. Сонце цілувало землю, на ній будилися квітки з медом і запахами. Білі хмарки линули по небу, як лебеді по синьому морю.

Мати наче дивилася на нас із-за тіней дерев.

Старий шепотів:

– Я віз її до лікаря, а вона хотіла вертатися додому і дуже побивалася за тобою: «Хто буде йому співанок вечором співати?… Гей, чи знайдеться коли в світі серце, аби відчуло мій біль?… Як Назар підросте, то перекажи йому від мене, що я гірко працювала. Видко, мало я собі ласки в Бога випросила, коли дав мені таку доленьку…» Тут ухопив її кашель, і вона зімліла… Пісня виколисала її і була щирою посестрою в радості і смутку, а вона була їй вірна до останнього подиху.

Мене охопив такий безмірний жаль, що мати враз з’явилася переді мною.

Її очі дивилися на мене, – моя безмежна туга воскресила її.

Я побіг додому і кинувся малювати її портрет.

Так минали дні.

В цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.

Глибока тиша навколо, надворі літо, в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з життя моєї матері.

Найраніше вона з нас усіх встає, найпізніше лягає. Праця й праця.

Як звичайно, вона порається сама в хаті – й тоді завжди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитві, бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивиться в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.