Розділ «Лев Стаховський»

Дід відвів погляд від незнайомого і побачив, як той злощасний вітрильник почав скоро занурятись у воду, ніби його щось засмоктувало, і за кілька секунд лиш вир, де крутилися уламки дерева, показував, що тут тільки-но був корабель.

У кишенях незнайомого не знайшли нічого, що помогло б встановити тотожність його або того корабля, на якому він плавав.

Доктор Л. замовк і з тонкою усмішкою дивився на наші трохи збентежені лиця. Ми мовчали, і лише невпинне цвірінчання цикад порушувало тишину.

– Так. Багато є між небом і землею, мій друже Гораціо!.. – промовив задумливо професор Р.

– Екстрасенсоріяльна перцепція, – докинув наш господар.

– Яка буйна уява! – скрикнув один молодий архітект. – Я переконаний, що доктор Л. цю макабричну історію щойно видумав, за що ми йому вдячні, бо, дійсно, це було дуже цікаво. Але ж він не може очікувати, щоб ми в цю фантасмагорію дійсно вірили!

– Чому ж ви думаєте, що це вигадка? – запитала моя мама, що з усмішкою порозуміння слухала оповідання доктора Л.

– Бо ж це повний абсурд, пані добродійко! Видумка! Без сумніву, цікава і захоплююче переказана. Едгар Алян По умів такі фантазії ще цікавіше оповідати. Але ж він називав їх оповіданнями, повними тайни й уяви!

– Ви, молодь, – дивні люди! Відкидаєте все те, чого не можете вкласти в математичну формулу, все те, чого не можете прецизними інструментами зважити та змірити. Те, що в ці рамки не входить, вам здається абсурдним. Такий скептицизм нічим не оправданий.

– Але, пані добродійко, невже ж ви самі вірите в цю фантазію?

– Не знаю, але в усякім випадку не буду називати нісенітницею подібні явища лише тому, що вони є поза межами нашого по-матеріялістичному наставленого способу думання. Ось я вам розкажу випадок, що трапився зі мною, і ви самі його поясніть, як хочете. Ви добре знаєте, що я людина нормальна, твереза та практична, далека від усякої містики та забобонів. Пригода, що її я зазнала, трапилася не в романтичній атмосфері Китайського моря, а в дуже прозаїчному оточенню – в Берліні, у скромному помешканні на Оранієн-Штрассе, в Шарльоттенбурзі. Було це в 1923 році. Наші еміграційні блукання закинули нас у Берлін. Ми наймали невелике помешкання у старої німки фрав Гоман. Тобі було тоді дванадцять років, і я не знаю, чи ти пам’ятаєш ті часи, – усміхнулась мама до мене. – Фрав Гоман була типова німка з усіма вадами своєї нації, але без жадних позитивних її властивостей: скупа, недовірлива, дрібничкова, не дозволяла в сальоні курити, бо від цього жовкнуть фіранки, не дозволяла сидіти на м’яких кріслах, бо це псує пружини, сердилась, як до нас приходили гості, слідкувала за всім тим, що я купувала на обід, і злилася, що ці «ферфлюхте авслендер» їдять краще, ніж вона. Ох, і напсувала ж вона мені тоді нервів!

До нас щодня приходила прибирати мешкання стара познанська німка фрав Кравзе. Довідавшись, що я говорю по-польськи, фрав Кравзе дуже втішилась і відтоді зі мною завжди говорила виключно по-польськи, на велике невдоволення фрав Гоман. Слов’янської крови в неї було більше, ніж німецької, і вона скоро до мене дуже прив’язалась та полюбила мене. Гоманшу, як ми її кликали, вона терпіти не могла. І нерідко я здавлювала в собі сміх, коли Кравзе в моїй присутності говорила їй самі прикрі речі по-польськи, зберігаючи на устах привітну усмішку.

Вона служила в нас більше року і часто мені казала: «Фрав доктор, як ви поїдете додому (ми тоді все ще вірили, що за який рік будемо вдома), то і я поїду з вами і буду вам далі служити».

Щоранку вона точно, мов годинник, приходила о пів на восьму й відчиняла парадні двері ключем, що їй дала Гоманша. Ключ був старий, зле пасував до замка, і кожний раз фрав Кравзе мучилася з ним кілька хвилин, поки їй вдавалося відчинити двері. Тоді вона бурмотіла під носом всякі вибрані польські лайки на адресу Гоманші.

Далі вона йшла досить довгим коридором, вішала на вішак свою зелену безрукаву пелерину і заходила прямо до кухні, брала відро, наливала в нього з крану води й починала мити підлоги.

Для мене ці звуки були сигналом, що пора вставати, будити сина й виряджати його до школи.

Фрав Кравзе мала яких шістдесят років і хворе серце. Часто воно їй дошкуляло і, коли вона мала серцеві приступи, то часами два-три дні не приходила прибирати. Це страшно злило Гоманшу.

– Ось бачите, фрав доктор, – казала вона мені, – як не можна покладатися на тих поляків. Повний брак відповідальности!

Коли фрав Кравзе хворіла, вона присилала свою приятельку, таку саму стареньку бабусю, з якою разом мешкала.

Одної суботи увечорі ми чекали на гостей. Уже за два дні до їх приходу Гоманша, що мусіла знати про все, що у нас творилося, бурчала і гнівалася.