Розділ «Софія Яблонська»

Двох бонзів відділилося від групи. Один узяв мене своєю льодяною рукою за рам’я та вивів на середину. У ту ж хвилю побіч мене став другий бонза. Один ішов попереду мене, а другий позаду, як справжні сторожі «моєї нечистої душі».

Малий бонзик, який з’явився не знати звідки, став на самому переді та нараз почав бити у тамбурин. Це, видно, був знак, бо уся процесія рушила довкола дому. На кожному розі ми зупинялися, бонзик запалював ланцюг петард, галас і сморід яких паморочив мене щораз дужче. Я ледве трималася на ногах, хоч не знати яка внутрішня сила вела мене вперед, зупиняла ще перед знаком, де треба було зупинятися, вказувала, як слід поводитися, коли слід рушати далі, до иньших «нечистих» закутин дому.

Пам’ятаю, ми обійшли усі кімнати, наповнюючи ввесь дім крикливим співом бонзів, їх мімічними гучними танками, звуками петард та задушливим димом. А коли знову зійшли на подвір’я, то не знати звідки взялася там моя «безталанна» мандаринська пара, довкола якої усі бонзи почали співати, хто дужче, відганяючи ногами і руками в довжезних рукавах злих духів на усі сім вітрів. Стрясанням голів, оздоблених височезними коронами, вони визначали ритм дзвоників і тамбурина, якими малий бонзик послуговувався із щораз то більшим запалом.

Спів, тупотіння та рухи бонзів ставали усе швидшими, петарди заторохкотіли ще дужче, все довкола нас покрилося густим, на диво запашним димом, крізь який я нараз побачила самого бонзу з Тибету. Його присутности я навіть не сподівалася. На хвилину зацарювала тиша.

Він стояв простий, скупчений, суворий, тримаючи свої розпростерті руки над двома мстивими духами. На його обличчі грав вираз змагання, та на мить, мені здалося, з’явилася тінь невдоволення. Нараз його руки злегка задрижали, це, видно, був знак тріюмфу, бо він стріпнув ними долів. Цей жест усі бонзи підхопили переможним співом. Малий бонзик став поспішно роздягати духа-жінку з ритуальними жестами та трохи смішною на його вік повагою. З під її туніки визирнули сплетені з бамбуку груди. Вони були розтрощені і розпадалися у порох. Тиша вернулася знову.

Надхненний бонза промовляв голосно й переконливо якісь довгі скандовані формули, кидаючи на нечисті постаті запаленим кадилом, наче смолоскипами, хоч вогонь чомусь їх не брався. На його нетерплячий знак малий бонза підкинув посвяченої соломи, і, коли на неї впали іскри кадила під звуки співу, гамору і тріску петард, то не минуло й двох хвилин, як вогонь обгорнув їх зусібіч і, мов на могутніх крилах, підніс угору, бухнувши снопом полум’я, та нараз притих, присів, постелився по землі димом. Від духів тільки й лишилося, що пригорща чорного попелу.

Піді мною зігнулися коліна, я втратила пам’ять. Коли очуняла, була вже нагорі у затишній моїй кімнаті, побіч мене сиділа Ріта.

– Я зомліла?

– Ви впали, як скошене стебло, з таким страшним криком, наче б вас попекло полум’я.

– А де ж вони всі поділися?…

– Бонзи всі внизу, а вашого мужа з лікарем, якого він без потреби привів, я відіслала до клюбу пограти у бриджа. Я їх запевнила, що все в порядку та що вам найбільше треба тиші та спокою.

– Справді, після того гармидеру трохи тиші мені придасться!..

– Зрозуміло, зрозуміло, – потвердила вона, водночас примусивши мене підвестися та підійти до вікна, яке виходило на подвір’я.

Там, внизу, на колінах довкола погаслого вогнища стояли четверо бонзів. За ними, теж навколішки, – уся наша служба. Вони всі кланялися низько до землі, побожно втикали у попіл запалені прутики кадила, паперові стрічки та букетики квітів, наче б то була справжня могила.

– Чи ця глибока віра не переконує вас? – запитала Ріта. – Чи ви у тім усім не відчуваєте чуда, себто надприродної сили, яку тільки одиниці мають міць підкорити?… Ви мали щастя зустріти тибетського бонзу. Хоча навіть він сам запевнював, що наприкінці на якусь мить уже втратив надію!.. Він мусив послужитися найвищою міццю і тепер щонайменше рік не зможе брати участи у жадній церемонії. Він подекуди став «нечистим»… Взяв на себе помсту, вашу провину. Зате для вас тепер уже всьому кінець. Лихо відлетіло, тепер воно відчепиться від вас.

Не знаю чому, я запитала:

– Чому це груди манекена-жінки були усі поторощені?

– Вони геть спорохнявіли, тому-то ви й захворіли на сухоти…

– А дивно, мені здавалося, що бамбук довготривале, якщо не вічне дерево!..

– Це звичайно найсолідніший будівельний матеріял, а проте це найкращий доказ, як трудно опертися лиху…