Розділ «Федір Потушняк»

Тепер стояв на мості й вижидав. Негода не втихала. А північ наближалася, як невидима зла сила, як за кимось… Ось-ось з’явиться перед ним упир… Або звільнить від нього міст, або сам загине!.. Або…

Як завжди в таких випадках, первісні інстинкти оживали і готували тіло до стрибка. Іван звик не боятися і рівночасно вірити у те, що його очі не бачили…

І нараз він відчув, що на мості щось заворушилося. Іде собі поволі, нечутно, крок за кроком, нібито шукає. Іде, як сліпець, що попав на підвищення і боїться упасти у прірву. Іван ще більш напружено наслуховує, і враз перевіряє, чи все є при нім: у нього зілля в мішку, на шиї відчуває мотузок, на якому той мішок звисає, напоготові ніж зі старої коси, точений у моху… А перед ним щось уже чорніється, начеб людська постать, та рухається цапки в напрямі до нього… Шастання ніг по дошках моста стає цілком виразним, здається, навіть чути глибоке дихання…

Ось вона, вирішальна хвилина!

Скочив на середину мосту, щоб не бути близько до перила і не впасти за першим ударом у глибоку воду.

Іван виймає ніж і, щоб не упустити ні одної зручної хвилини, – кидається на того… Але дві довгі руки схопили за плече і давлять униз. Давлять щосили, переможно. Іван не дається… Тоді беруться хрещака, тягаються по мосту і падуть. Іван відчуває, що впав на темну постать, яка ричить і стогне, ніби вже конає. Раптом вона метнула собою аж на край моста, говорить людським голосом – його проклинає. Потім, важко б’ючись у конвульсіях, спотикається і падає в розводнілу річку…

Нечистий пропав!

Іван іде додому, але неспокійний. Ще ніколи не бачив таке, щоб дух напав на нього у людському тілі. Завжди це був вітер або щось невидиме, із чим він боровся по-своєму – зіллям, заклинаннями. Ножа брав із собою лише для оборони… А ось тепер нечистий дух піднявся на нього у живому тілі. О, диво, що він лишився у живих!.. Упирі… Упир!.. А взяв собі подобу сліпого жебрака, який не знає, коли ніч і день, і, як натрапить десь на міст, то, боячись упасти у воду, переповзає на руках і ногах.

«Хитра нечиста сила, – думає Іван, – так мене хотіла обманути! Але…»

І з гордістю, що виконав велике й страшне діло, він широко ступає по обочині розгрузлої дороги. Потім повертає на стежину в напрямі хатини, де живе вдовиця з дочкою Маринкою. Прийде, постукає у шибку, збудить їх, – уявляє собі, – попросить води і сяде спочити. Тоді розкаже їм усе… О, як вони здивуються… як побожно будуть дивитися на нього!.. Що подумають собі?

Але в хаті світиться. Він підходить до вікна і заглядає до світлиці. Бачить, сидить Маринка, а біля неї – той юнак. Іван припав до вікна так, що застелив собою цілу раму… Маринка скрикує і з ляку кидається до хлопця, а той притискає її до себе, гладить…

Іван рушає додому, думаючи собі: «Я його спас… Якби не вбив упиря, він би до рана не жив!» Але на душі в нього чомусь боляче. Заспокоює себе: «Най діти любляться… Спокійно…» Нерви все ж напружені, мов якесь гілля… Він не засне цієї ночі – то й не ляже спати…

Сів знову до печі, сушить мокрий одяг. А в уяві бачить красуню Маринку, бачить юнака… А надворі далі шаленіє буря, та вогник у пічці миготить спокійно і безжурно. Що йому буря, що йому негода!

Другого дня на березі річки знайшли труп сліпого жебрака, викинутий хвилею. Сліди крови на мості свідчили про те, що смерть була насильною і сталася там…

Івана за вбивство, зв’язане з забобонами, засудили на п’ятнадцять років… Значить, для нього – довічно… Але він далі вірить, що вбив упиря і врятував село, зберіг щастя Маринки…

В Мочарах

Залізнична будка № 5 самітна і віддалена. Навколо жодної душі – тільки тори й гори, а на цій запрудженій горами долині – ще й мочари з густими водяними травами, багнисті й смердючі. Удень, здається, їх не видно, але, коли заходить сонце і зупиняє зір на тих на болотах, вони стають помітними і немов живими: виблискують на сонці своїм мідяним тілом, покритим лускою допотопного світу, й тяжко дихають. Так, багнища улітку живуть і мають у собі таємничу силу, плекають цілий темний світ, який виривається иноді на поверхню і творить людям зло. Втілюючись у велику тишу, той світ обвиває людину поволі, висмоктує з неї життя, і внаслідок цього можна втратити над собою владу.

Лише одна дорога – залізниця – веде через мочари… Тут завжди лежить повне й важке безгоміння, яке порушується тільки стукотом поїздів – швидкого, простого чи вантажного, – що пробігають колією. Хіба що простий потяг – і то зрідка – зупинявся, було, на хвилину, а тепер і він мчить мимо, зникає вдалині…

Залізнична будка нічим не примітна, як і сам сторож Павло Сим – сорокалітній чоловік із задуманим, лагідним обличчям, очі якого дивляться з безнадійним виразом. Щоранку він бере свої кліщі, молоток та лопату, перевіряє лінію. До полудня одну колію, а по полудню другу. Робота неважка – проста, але сувора, бо вимагає точності, мусить усе виконувати справно.

До цього Павло Сим працював на станції в селі. Там померла жінка та й синок. Він тяжко пережив утрату родини. Потім біль ущух, начебто обріс шкаралупою… Павло навіть зрадів, що його перевели у пущу, далеко від людей. Та все-таки самотність гнітила. Спочатку його тут займали поїзди. Завжди щось цікавого майне у вагонному вікні: чи хтось подивиться на нього, чи вигляне майже знайоме обличчя, примітить чиюсь усмішку або турботлива рука кине йому ґазету. Потім усе це стало звичайним, буденним і теж нецікавим. Нескінченна, як нудьга, сама залізниця, одні й ті ж поїзди…